Лаву, щоб мав на що сісти, якщо вийде у двір.
І повну діжку стиглих яблук-сенабій[85].
Доламу і чекшири, кундури[86] і білу лляну сорочку, і коли він вбрався в усе це, вони були щасливі, що він такий схожий на них.
Молотка до воріт йому прибив той самий коваль, що зняв із нього кайдани. Дивився йому в лице і вдавав, що бачить його вперше. А може, до цього і справді не бачив його. Абу Юсуф йому подякував, учинив теман[87], але чоловік розгубився. Не знав, що треба робити, бо ще не бачив такого вітання, і хотів поцілувати йому руку. Абу Юсуф не міг цього витримати. Ніколи й нікому не дозволяв цілувати йому руку. Може, й тому, що в дитинстві, цілуючи руку ходжі, чи пізніше — котромусь святому, завжди думав: чи зуміє хтось на небі чи на землі відрізнити вранішнє лайно того, хто простягає руку, від лайна того, хто руку цілує?
Так у дарах і почестях проминуло літо, надійшла щедра осінь, усього вродило більше, ніж зазвичай, а розбійники більше не з’являлися. Народ ожив і підняв голови, старці стукали костурами по бруківці, готувалися весілля, без страху можна було ходити до дервішської текії[88], що за десять кілометрів уздовж річки, де вода була чудотворною і де в молодих дівчат здійснювалися такі бажання, про які нікому не можна казати. Але швидко минула та осінь — Абу Юсуфові ще тільки належало дізнатися, що осінь у цих краях — найкоротша і найоманливіша пора, — і задощило.
Він намагався якомога довше не засинати, все сподіваючись, що дощ перестане, а одного разу навіть спробував заночувати під дахом. Схопився, щойно заплющивши очі, вибіг надвір, але до ранку вже не міг заспокоїтися й заснути. Тоді Абу Юсуф востаннє в житті заплющував очі, не маючи відкритого неба над головою. Невдовзі зрозумів і те, що в Боснії даремно чекати, коли закінчиться дощ. Як почне накрапати одного разу, то спиниться не менше як за три дні, і немає іншої ради, крім як спати під дощем. Він замотувався у троє покривал, укривався овечими шкурами, а прокидався мокрий до нитки. Вранці йшов у дім, розпалював піч, грівся й сушив покривала, проклинаючи долю і власну поспішність, яка погнала його на штурм фортеці. Можливо, мали рацію ті, хто казав, що кордону перетинати не варто, бо це накличе прокляття на військо і на імперію. Хіба що вони трохи перебільшили. Прокляття впало тільки на найвідважнішого аскера.
Але й дощ Абу Юсуф іще якось пережив би, якби за ним не послідувало дещо гірше. Коли в місті вже говорилося, що ось-ось має впасти сніг, і всі йому показували жестами, що ж воно за сніг, сталося таке небесне явище, про існування якого Абу Юсуф навіть не здогадувався. На містечко в долині ліг тяжкий туман, більше не було видно протилежного берега річки, тож малий кам’яний місток стримів просто в глевке тісто, і тільки з шуму й дзюрчання ріки можна було здогадатися, що людина таки не заблукала і не потрапила до рук велетенської жінки, яка замісила тісто, і тепер щохвилини може статися так, що і цю людину, і все злиденне містечко на краю світу роздушить гігантська качалка.
Абу Юсуф іще якось пережив те, що не видно іншого берега ріки і що можна було заблукати, переходячи від однієї крамниці до іншої, а дорога до мечеті знаходилася лише з десятої спроби. Але його нажахало те, що небо стало нижчим від стелі в його будинку, нижчим і від намету в пустелі, настільки низьким, аж йому здавалося, що він торкнеться його пальцями, якщо злегка підстрибне. Абу Юсуф Абделґані стрибав, підскакував, цибав, тягнувся, щоб торкнутися неба, прів і мучився, серце його калатало, в очах темніло, і кожен подих здавався останнім. Він умирав, але не міг умерти. Тієї ночі лежав на голій землі, нічого не бачив, тільки відчував, що кінчиком носа уже торкається неба. Він перевернувся на живіт, але ціле небо навалилося йому на спину. Він схопився і пішов у хату, по свічку. Та коли запалив її надворі, все виглядало ще гірше. У цілковитій пітьмі Абу Юсуф почувався так, ніби живцем лежав у могилі, а зі свічкою простору й повітря було ще менше, ніж в могилі. Він ясно відчув, як земля проникає йому до рота і в ніздрі.
Тієї ночі він не заснув. Наступного дня його спіткала ще гірша мука.
Туман не розступався, а він уже більше не стрибав, щоб доторкнутися неба, — стрибав, бо здавалося, що так може вибороти собі більше простору. І повітря. Повітря ставало все менше, і вже не чув Абу Юсуф нічого — ні ріки, ні людських голосів, ні іржання коней і мукання корів, нічого, крім свого серця. Воно гуркотіло, ніби тисяча барабанів, що судного дня руйнують світ.
Дехто з людей бачив, як він стрибає перед будинком, бурмоче і завиває, наче поранений вовк. Матінко рідна, біда нам, збожеволів наш ґазія, прийдуть розбійники і всіх нас у місті переріжуть!
85
Сенабії — давній боснійський сорт, так звані «синопські яблука», начебто завезений зі Сходу.
86
Долама (також доламай) — різновид довгого верхнього одягу з вузькими рукавами, чекшири — боснійські шальвари, кундури — черевики з жорсткими підошвами, все разом — традиційний міський чоловічий костюм у Боснії.
87
Теман — арабський спосіб вітання, коли кінчиками пальців торкаються вуст, а потім чола.