— Чому у вас не прибрано? — запитую, аби щось сказати.
— Все ніяк не зберуся, — всміхається Моньо блідою посмішкою.
Ніс і верхня губа у хлопця час од часу нервово сіпаються, наче він намагається прогнати якусь нахабну муху, що сидить у нього на носі.
— Ви нездужаєте?
— Невеликий перепій, — скромно відповідає Киров.
— І бразільські мелодії, — додаю я. — Чи не можна й мені послухати цю «Бразільську мелодію»?
— Звичайно, можна, чому ж ні, — пожвавлюється Моньо й підводиться, скориставшись можливістю втекти від неприємної розмови.
Він вмикає магнітофон, ставить касету, встромляє тремтячими, але вправними пальцями стрічку й запускає прилад. У кімнаті гримлять енергійні такти самби. Вона непогана, коли б не так гучно.
— Якщо можна, тихіше, — кажу я. — Не так, як учора ввечері.
— А, вас. прислав наш сусід, — здогадується Моньо.
Він зменшує звук і знову сідає на кушетку. Самба скиглить про смаглявих красунь і екзотичні моря, — наскільки я розуміюсь на музиці. Губи й ніс у Моньо знову сіпаються. Незначний нервовий тик, що залишиться в нього як спогад про юнацькі надмірності.
— Звідки у вас така любов до громових звуків? — цікавлюсь я.
— Це Спасове уподобання. А я з часом теж звик до нього. Спас вважає, якщо гучніше — то переконливіше.
— Ти ба! А чому ви обрали цю самбу своїм національним гімном?
— Випадковий збіг обставин. Ми звили собі гніздо в кав'ярні «Бразілія» і, коли почули оцю «Бразільську мелодію», вирішили, що вона стане нашим гімном. Спас навіть вісім разів підряд записав її на одну стрічку, щоб щоразу не переганяти касету.
— Хитра вигадка, — визнаю я. — А тепер розкажіть, з чого почалася і як проходила вчорашня пиятика.
— Нічого особливого. Як завжди. Тільки в меншому складі. Мали зустрітися в «Бразілії», але Спас запросив мене випити вдома.
— Він вас запросив?
— Так. Йому принесли діві пляшки домашньої сливовиці, тому він запропонував краще добряче випити, аніж ловити гав у «Бразілії».
Самба закінчилася різким заключним акордом і тут же почалася знову. Вісім разів підряд. Поможи нам, боже.
— І що ж сталося з тими пляшками?
— Ми їх розпили. Дві півлітри на двох — це небагато. Щоправда, основним споживачем був я. В одній пляшці залишилося кілька ковтків, але я їх недавно висушив з лікувальною метою.
— Шкода, — кажу я. — Мабуть, був непоганий трунок…
— Та ні! Нічого особливого, — відповідає Моньо, несамохіть переводячи погляд на порожні пляшки на столі.
Я простягаю руку до однієї з пляшок, з почуттям досади відкорковую й нюхаю її.
— Справді нічого особливого, — погоджуюсь я. — Звичайнісінька монополька!
Гашу цигарку, дивлюся на годинник, наче обдумую, чи не час уже йти, й запитую:
— А коли закінчилася та пиятика?
— Не можу вам точно відповісти, — ніяково посміхається Моньо. — Я втрачаю почуття часу. В мене так завжди: до певного моменту пам'ятаю все, а потім несподівано поринаю в морок.
— Буває, — киваю головою. — Що ви останнє запам'ятали перед тим, як поринули в морок? Котра була приблизно година?
— Не можу вам точно сказати, — мимрить Симеон, нервово посмикуючи верхньою губою, неначе хоче відігнати невидиму муху. — Я не можу зорієнтуватися в часі. Розмови, музика, потім знову розмови й знову музика — весь час було одне й те саме. Не можу зорієнтуватися.
— От що, Киров: у вас є орієнтир, і я дуже прошу вас скористатися ним. Ідеться-бо не про скаргу вашого сусіда, а про дещо набагато серйозніше.
Я коротко розповідаю йому про випадок з Асеновим, спостерігаючи за тим, як реагує на це хлопець. Гра з невидимою мухою прискорюється, світлі очі перелякано кліпають.
— Ось такі справи, — підсумовую сказане. — Постарайтесь пригадати. В кімнаті грало радіо так гучно, що могло розбудити й мерця. На жаль, не того мерця, що мене цікавить. Ви слухали інформаційні бюлетені, музику й дикторський текст — ось вам точний орієнтир у часі, ну ж, з богом!
Довге обличчя Моньо ще більш видовжується від бажання зосередитись. Невідомо тільки, що криється за цим — намагання справді щось пригадати чи обдурити мене.
— Здається, ми більше слухали якусь зарубіжну радіостанцію, — нарешті вигадує Моньо, — Монте-Карло, Люксембург чи щось таке.
— Брешете, — спокійно відповідаю я, — й до того ж настільки примітивно, що аж ніяк не схоже на юриста. Ви забуваєте, що, крім вас, ваше радіо слухав ще й ваш сусід.
Моньо прикушує язика — зрозумів, що й справді послизнувся.