Підводжусь і, не дивлячись більше на людину-біцепса, залишаю холостяцьке житло. Біля будинку на мій великий подив я несподівано мало не стикаюся з Моньо, який терпляче очікує мене.
— Я хотів вас про щось попросити… Навіть збирався піти до вас на роботу, але потім засоромився…
Юнак говорить, затинаючись, відтак замовкає й сіпає носом і губами, наче відганяє невидиму, але набридлу муху. Його бліде веснянкувате обличчя виражає щось середнє між соромливістю й занепокоєнням.
— Про що конкретно йдеться?
— Та… щоб ви не повідомляли моєму батькові… Знаєте, я вже обіцяв йому, що буду акуратно відвідувати лекції… і взагалі…
— Он як?.. Наскільки мені відомо, ви акуратний тільки у відвідинах «Бразілії» та навколишніх шинків.
— Вже перестав… Для мене, знаєте, це було просто втечею від нудьги…
— А я гадав, що забуття — в нудьзі. До речі, звідки ця нудьга? Від ваших власних лінощів?
— Так, мені ліньки дуже заважають вчитися, — раптом зізнається Моньо. — Можливо, причина цього в тому, що я поступав до вузу навмання, аби тільки поступити. Помилився у виборі професії…
— Не тільки ви, — кажу я. — Але якщо помилилися тільки в чомусь одному, не помиліться в усьому своєму майбутньому. Покінчіть з одним, а потім думайте про інше.
— Так я й збирався це зробити. Навіть не раз. Але потім перемагали інші настрої. Життя почало здаватися мені безглуздим і…
— О, ви поринули у філософію. «Життя є життя» та інше. Чи, може, темою роздумів було: «Розвиток як рух до самогубства»?
— Це вам хтось казав…
— Нічого дивного. Ваші філософські концепції вже претендують на певну популярність. Ні, я ще не зустрічав їх у філософських виданнях, але стикався з ними під час деяких свідчень.
— Напевне, ви розпитували Лізу.
— Лізу? Історія одного кохання?
— Щось подібне, — визнає Моньо. — Але це вже перегорнута сторінка. Ліза була не для мене. Та й я не для неї. Вона думала тільки про практичні речі, реальний світ, а мене хвилюють ідеї, я шукаю сенсу речей, розумієте?..
— Де ж ви шукаєте цей сенс, дозвольте вас запитати? В запліснявілих книжках чи… Щоб шукати сенс речей, гадаю, треба спочатку пізнати самі речі. І потім, якщо людина живе, думаючи тільки про те, що вона помре, який сенс жити? Краще відразу ж перетворитися в неживу матерію.
— І такі ідеї мені теж спадали на думку, — скромно признається Моньо.
— Чудово. Отже, ви дослідили всі напрямки думки, крім напрямків нормальної думки. Але це не потребує зусиль — воно все вже відоме…
— Я й не заперечую. Ці речі нам подають в університеті в готовому вигляді…
— І тому що їх подають вам у готовому вигляді, ви ображаєтесь. Але ж вони не виникли в готовому вигляді, Симеоне. Люди за них накладали головами, тому на це треба зважати. Хоч якось. На мою думку, поступове повернення до практичних справ вам не зашкодить. Маю на увазі лекції, іспити і взагалі всю ту нудоту…
— Я так і вирішив. Складу восени всі іспити. Хоч мені зовсім не хочеться вивчати це право. Таке дурне діло…
— Що, право?
— Ні, лінощі. Думаю, що коли б я поступив на інший…
— Думайте краще про те, що ви обіцяли своєму батькові. А все інше якось буде…
Киваю йому й сідаю в автомобіль.
— Вези на службу!
Отже, і друга з моїх «двох речей» поки що лишається під запитанням. Та й це передбачено. Треба тільки зачекати. «Дурне діло», як каже Моньо, полягає ось у чому: вся комбінація тобі ясна з початку до кінця, і все-таки ти не в змозі нічого довести, єдине, що ти можеш зробити, це завести механізм так, щоб убивця сам приніс тобі докази. А коли це станеться й чи станеться взагалі — з цього приводу тебе може поінформувати лише сам убивця.
«Хоч би він це зробив», — думаю я, маючи на увазі не вбивцю, а Моньо. «Хоч би вже закінчив…» Здається, він твердо вирішив. Незважаючи на те, що… І я вже бачу того Моньо, бачу, як він важко зубрить і складає іспити, які його не цікавлять, і потім невдоволено ходить на роботу, яка його теж не цікавить, і живе, пригнічений своїм невеселим життям, жодного разу не відчувши радості від роботи, навіть не припускаючи, що робота може давати людям іще щось, крім гіркоти. Ну, звісно, якщо він не зіп'ється, це напевне буде порядний громадянин — дружина, діти, післяобідній аперитив і вечірки з родичами, — порядний напівінвалід, як і багато інших, тільки через те, що не пішов туди, до чого мав здібності, тільки тому, що не розвинув у собі цих здібностей до такого ступеня, коли починаєш чути їхній поклик, тільки тому, що кинувся наосліп второваним шляхом — диплом, призначення, пристойна зарплатня.