Поки хлопець дістався верхньої сходинки, сонце, велике й червоне, вже зійшло над обрієм і наділило яскравим сяйвом переплетиво залізничних колій. Вантажний поїзд, під яким проплив Люк, тепер зупинився в маневровому парку Деннісон-Рівер-Бенда. Локомотив, що віз потяг дотепер, повільно погрюкотів геть, а до кінцевого вагона вже під’їжджав другий яскраво-жовтий маневровий локомотив, що невдовзі знову потягне вагони, поштовхає їх на сортувальну гірку, де валку розчеплять і переформують.
У Бродерікській школі не навчали азів вантажного транспорту, викладацький склад там більше цікавився такими езотеричними дисциплінами, як вища математика, кліматологія і сучасна англійська поезія. Уроки залізничної справи давав Вік Дастін, ґікнутий на всю голову фанат поїздів і гордий власник величезної інсталяції «Лайонел», що зберігалася в його «чоловічому лігві» у підвалі. Люк і Рольф провели там багато годин у ролі завзятих підручних. Рольф любив запускати іграшкові поїзди, але інформація про справжню залізницю його мало цікавила. Люка вабило і те, і друге. Якби Вік Дестін збирав марки, Люк із такою самою цікавістю вислуховував би його екскурси у філателістику. Просто він так був влаштований. Люк підозрював, що справляє враження трохи ненормального (час від часу він перехоплював погляди Аліші Дестін, які саме про це й свідчили), але зараз він уклінно дякував містерові Дестіну за його запальні лекції.
Морін, з іншого боку, про поїзди не знала майже нічого, тільки те, що в Деннісон-Рівер-Бенді є депо, і потяги, які крізь нього проходять, роз’їжджаються в різноманітних напрямках. Що це за напрямки, вона уявлення не мала.
«Вона гадає, якщо тобі вдасться так далеко втекти, то можна буде стрибнути на якийсь товарняк», — сказав тоді Ейвері.
Ну ось він і втік, і далеко. Чи вдасться йому заскочити в товарняк — уже інше питання. Люк бачив, як таке роблять у кіно, і з легкістю, але ж кіно капець яке брехливе. Може, краще знайти в цьому провінційному північному містечку сякий-такий орган влади. Дістатися до поліцейського відділку, якщо такий є, або зателефонувати в поліцію штату, якщо немає. Тільки як телефонувати? Мобілки в Люка не було, а таксофони в наші дні — вже вимирущий вид. А якщо таксофон і знайдеться, що йому пускати в шпарину? Інститутський жетон? Певно, за номером «911» можна зателефонувати безкоштовно, але чи правильний це буде вчинок? Щось підказувало Люкові, що ні.
Він не рушив з місця, стояв серед білого дня, який надто швидко вступав у свої права, і нервово смикав шарф у себе на поясі. Варіант викликати поліцію чи одразу піти до копів зовсім неподалік від Інституту мав свої недоліки — їх було видно навіть попри страх і знесилення. У поліції швидко дізнаються, що його батьки мертві, що їх убили і що найбільш імовірний підозрюваний — це саме Люк. Другий недолік — сам Деннісон-Рівер-Бенд. Міста існують виключно за рахунок припливу грошей, гроші — це їхня кров, а звідки вони беруться в Деннісон-Рівер-Бенді? Не від цього залізничного депо, де майже все устаткування автоматизоване. Не від тих сумовитих будиночків, що їх Люк бачив із човна. Можливо, колись там були заводи, але не тепер. З іншого боку, в одному сусідньому тауншипі[74] є така собі установа («урядові штучки», сказали б місцеві, обізнано киваючи одне до одного в перукарні чи на міській площі), і в тамтешніх працівників водяться гроші. Вони навідуються до міста, і не тільки щоб фінансово живити «Поза законом» по вечорах, коли там виступають зачучверені музичні гурти. Вони несуть свої долари всьому місту. І, може, Інститут також зробив внесок у благоустрій. Наприклад, заснував громадський центр, чи відкрив спортивний майданчик, чи вклався в ремонт доріг. Усе, що ставить під загрозу цей доларовий потік, буде сприйматися скептично і невдоволено. Люк навіть гадав, що міські урядовці могли отримувати регулярну платню за те, щоб Інститут не привертав зайвої уваги непотрібних людей. Чи не параноя? Може. А може, й ні.
Люкові до смерті кортіло вивести на чисту воду місіс Сіґсбі та її посіпак, але він вирішив, що найкращий і найбезпечніший варіант на цей момент — це забратися від Інституту якомога швидше і якомога далі.
Маневровий локомотив затягував валку вантажних вагонів на підвищення залізничного депо, яке в народі називають гіркою. На ґанку маленької чепурної адмінбудівлі стояло два крісла-гойдалки. В одному сидів чоловік у джинсах і червоних гумових чоботах, читав газету і пив каву. Коли машиніст локомотива дав гудок, чоловік відклав газету і потюпав униз східцями, зупинившись тільки щоб махнути в бік скляної будки на сталевих підпорах. Хлоп, що сидів усередині, махнув у відповідь. Це мав бути оператор сортувальної гірки, а чоловік у червоних чоботах — складач поїздів.
74
Одиниця адміністративного поділу в США, що входить до округу на рівні з міським муніципалітетом.