Місіс Сіґсбі відімкнула нижню шухляду столу, витягла телефон, схожий на той, що носять при собі загони реквізиції: великий і масивний, ніби біженець із часів, коли плівкові касети поступалися компакт-дискам, а портативні телефони лише починали з’являтися в магазинах із технікою. Його називають Зеленим телефоном, через колір, або частіше Нульовим телефоном, бо він не має ні екрана, ні цифр, лише три маленькі білі кружальця.
Я подзвоню, подумала вона. Можливо, вони схвалять моє прогресивне мислення й привітають цю ініціативу. Можливо, вирішать, що я тіні своєї жахаюсь і що настав час підшукати заміну. У будь-якому разі це треба зробити. Обов’язок кличе, і треба було це зробити ще раніше.
— Але не сьогодні, — пробурмотіла вона.
Ні, не сьогодні, коли ще треба позбутись Альворсон. Може, й не завтра чи навіть не цього тижня. Вона роздумувала над зовсім не дрібницею. Слід буде робити нотатки, щоб, коли вона таки потелефонує, бути настільки коректною, наскільки можливо. Якщо вона дійсно планує скористатися Нульовим, необхідно бути готовою відповідати стисло, коли чутиме голос чоловіка на іншому кінці дроту: «Алло, міфіф Фікфбі, флухаю ваф?»
Це не прокрастинація, повторювала вона про себе. Зовсім ні. І я зовсім не хочу, щоб у когось з’явилися проблеми, але…
М’яко озвався інтерком:
— Тут Зік, місіс Сіґсбі. На третій лінії.
Місіс Сіґсбі підняла слухавку:
— Маєш щось для мене, Йонідісе?
— Повна присутність, — прозвітував він. — Двадцять вісім локаційних міток у Задній половині. У Передній половині двоє малих у кімнаті відпочинку, шестеро на майданчику, п’ятеро у своїх кімнатах.
— Дуже добре. Дякую.
— Немає за що, мем.
Коли місіс Сіґсбі підвелася, то почувалася трохи краще, хоча не могла чітко пояснити чому. Звісно, всі пожильці на місці. Що вона собі думала — ніби хтось із них у «Диснейворлд» подався?
Тим часом треба братися до наступної справи.
Коли всі пожильці пішли на ланч, санітар Фред покотив візок, позичений із кухні буфету, до дверей кімнати, де Морін Альворсон покінчила з життям. Фред і Стекгаус загорнули тіло в шмат зеленого брезенту й швидким кроком покотили по коридору. З дальнього кінця доносилися звуки, ніби від тварин під час годівлі, але тут було порожньо, хоча хтось і залишив плюшевого ведмедика на підлозі перед ліфтом. Він втупився у стелю ґудзиковими очима. Фред роздратовано копнув іграшку.
Стекгаус докірливо зиркнув на нього.
— До нещастя, мужик. Це ж якась дитина ним душу відводить.
— Мені однаково, — відповів Фред. — Порозкидають вічно свою херню всюди, а нам збирати.
Коли відчинилися двері ліфта, Фред потягнув візок усередину. Стекгаус відштовхнув його, і то досить різко.
— Твоя допомога надалі зайва. Підніми того ведмедика й поклади в кімнаті для відпочинку чи в буфеті, де дитина зможе його знайти, коли повернеться. А тоді нарешті попротирай ті довбані камери. — Він указав на об’єктив однієї з камер над головою, закотив візок у ліфт і підніс картку до зчитувача.
Фред Кларк дочекався, доки двері ліфта зачиняться, й лише тоді показав Стекгаусу середній палець. Але накази є накази, і камери він таки протре. Коли-небудь.
Місіс Сіґсбі очікувала Стекгауса на поверсі «F». Тут було прохолодно, вона накинула кофту на піджак. Кивнула йому. Стекгаус кивнув у відповідь і покотив візок у тунель між Передньою і Задньою половинами. Тунель був уособленням практичності: бетонна підлога, вигнуті стіни в кахлях, флуоресцентні лампи на стелі. Кілька з них блимали, від чого в тунелі віяло фільмами жахів, а деякі зовсім не світили. Хтось наклеїв на стіні наліпку «Нью-Інґленд Петріотс»[79].
Знову безтурботність, подумала вона. Знову інерція.