На дверях у кінці коридору, за якими починалася Задня половина, була табличка «ЛИШЕ ДЛЯ ДОПУЩЕНОГО ПЕРСОНАЛУ». Місіс Сіґсбі скористалася своєю карткою й прочинила їх. За дверима з’явився ще один вестибюль із ліфтом. Коротка мандрівка вгору привела їх до вже менш практичного вестибюлю, ніж службовий тунель до Задньої половини. Гекль — справжнє ім’я Еверетт Галлас — очікував на них. На ньому висіла широченна усмішка, а ще він постійно торкався кутика рота. Місіс Сіґсбі це нагадало, як малий Діксон постійно смикав себе за ніс. Але Діксон — мала дитина, а Галласу вже за п’ятдесят. Робота в Задній половині потребує жертв, так само як і робота в середовищі, забрудненому радіацією.
— Привіт, місіс Сіґсбі! Привіт, директоре служби безпеки Стекгаусе! Як приємно вас бачити! Нам варто збиратися частіше! Правда, шкодую, що збираємося ми сьогодні саме за таких обставин! — Він зігнувся і погладив брезент, у якому лежала загорнута Морін Альворсон. Тоді торкнувся кутика рота, ніби там заховалася болячка, яку бачив і відчував лише він. — У розповні віку, й так далі, й так далі.
— Треба з цим швидше розібратися, — поквапив його Стекгаус.
Тобто, подумала місіс Сіґсбі, нам треба забиратися звідси. Вона, звісно, погоджувалася. Саме тут робиться реальна робота, а лікар Гекль і лікарка Джекль (справжнє ім’я Джоан Джеймс) — герої у своєму подвижництві, але від цього бути тут зовсім не легше. Вона відчувала атмосферу місця. Це ніби перебувати в електричному полі низької потужності.
— Так, безумовно, треба, робота кипить, шестерні крутяться, велика риба їсть малу, я знаю, аякже, ходімо, сюди.
З кімнати відпочинку, де стояли огидні крісла, не менш огидний диван і древній телевізор, вони ввійшли в коридор, устелений грубим синім килимом, — у Задній половині діти іноді падають і вдаряються своїми дорогоцінними голівоньками. Коліщатка візка залишали сліди у ворсі. Коридор скидався на такий же на житловому поверсі Задньої половини, окрім того, що тут усі двері були замкнені. За одними місіс Сіґсбі чула удари і приглушені крики: «Випустіть мене!» та «Дайте мені хоч блядський аспірин!»
— Айріс Стенгоуп, — сказав Гекль. — На жаль, їй сьогодні не дуже. З іншого боку, кілька останніх новоприбулих тримаються напрочуд добре. У нас сьогодні кіновечір, знаєте. А завтра феєрверки. — Він хихотнув і торкнувся кутика рота, нагадавши місіс Сіґсбі — якимсь гротескним чином — Ширлі Темпл[80].
Вона погладила волосся, перевіряючи, чи нічого не стирчить. Звісно, не стирчить. Те, що вона відчувала, — низьке гудіння на відкритій шкірі, ніби очні яблука вібрують у черепі, — це не електрика.
Вони пройшли повз кінозал, де було близько десятка плюшевих сидінь. У передньому ряду сиділи Каліша Бенсон, Нік Вілгольм і Джордж Айлс. На них були червоні й сині майки. Мала Бенсон смоктала цукеркову сигарету; Вілгольм курив справжню, повітря навколо звивалося сірим димом. Айлс м’яко погладжував скроні. Бенсон і Айлс обернулися в їхній бік, коли вони проходили повз, котячи перед собою вкритий брезентом тягар. Вілгольм просто не відривав очей від порожнього екрана. Цей стейк уже добряче висмажили, вдоволено відзначила місіс Сіґсбі.
Тутешній буфет ішов за кінозалом, з іншого боку коридору. Цей був набагато менший, ніж у Передній половині. Тут завжди було більше дітей, але що більше часу вони проводили тут, то менше їли. Місіс Сіґсбі припустила, що якийсь філолог назвав би це іронією. Наразі в буфеті було трійко дітей, двоє сьорбали щось схоже на вівсянку, третя — дівчинка років дванадцяти — просто сиділа перед повною тарілкою. Проте побачивши, як вони проходять повз неї з візком, вона просяяла.
— Привіт! Що там у вас? Труп? Труп, правда? Морріс її звали? Смішне ім’я для дівчини. Може, Морін. Можна глянути? У неї очі розплющені?
— Це Донна, — озвався Гекль. — Не зважайте на неї. Вона буде сьогодні на перегляді фільму, але невдовзі, думаю, піде далі. Може, цього тижня. Вигідніші умови, і теде, і тепе. Ну, знаєте.
Місіс Сіґсбі знала. Є Передня половина, є Задня половина… і є задня половина Задньої половини. Кінець маршруту. Вона знову торкнулася волосся. Усе на місці. Звичайно, на місці. Згадала триколісний велосипед, який мала ще дитиною, теплу цівку сечі в штанах, коли їздила вгору і вниз під’їзною доріжкою. Згадала потерті шнурівки. Згадала своє перше авто…
— Це був «валіум»! — закричала дівчина на ім’я Донна. Вона підскочила, перекидаючи стілець. Двоє інших дітей отупіло дивилися на неї, в одного з підборіддя скрапувала вівсянка. — «Плімут-валіум»[81], я знаю! Боже, як я хочу додому! Господи, дай спокій моїй голові!