Старий Нікі, мабуть, послав би нахуй цього перекачаного примітива. Нова версія просто звелася на ноги, похитуючись і хапаючись за крісло, щоб утримати рівновагу. У Каліші серце розривалося, коли вона на це дивилася. Вони забрали щось у Нікі, а це навіть гірше за смерть. Набагато гірше.
— Ходімо, — сказала вона. — Підемо разом. Так, Джордж?
— Ну, — відповів Джордж, — я планував глянути спектакль «Хлопці з Джерсі»[84] в обід, але якщо наполягаєш…
Отакі ми, три довбані мушкетери, подумала Каліша.
У коридорі дзижчання було набагато сильніше. Так, вона знала, що Люк на свободі, Ейвері повідомив їй, і це добре. А самовдоволені мудаки ще навіть не знають, що він утік, і це ще краще. Проте від головного болю надія не так обнадіювала. Навіть коли біль трохи відпускає, ти все одно очікуєш, що він повернеться, а це особливий вид тортур. А від гуготу, що долинав із палати «А», надія втрачала будь-який сенс, і це вбивало. Вона ще ніколи не почувалася такою самотньою, такою загнаною.
Але я мушу триматися, скільки зможу, подумала вона. Хай що б вони з нами робили тими вогнями й тим сраним кіно, я мушу триматися. Мушу триматися за свій розум.
Вони повільно брели коридором під спостереженням доглядача, не як діти, а як інваліди. Або старигані, що доживають останні тижні в якомусь засцяному госпісі.
Ідучи слідом за лікарем Евереттом Галласом, місіс Сіґсбі й Стекгаус, який котив візок, проминули зачинені двері, позначені табличкою «Палата “А”». Із-за дверей не долинало ні лементу, ні криків, але тут відчуття електричного поля було ще сильніше; воно пробігало шкірою, наче невидимі миші. Стекгаус також це відчував. Долонею, яка не штовхала кустарні дроги Морін Альворсон, він потирав гладенький лисий череп.
— Мені це завжди нагадує павутину, — прокоментував він. Тоді Геклеві: — Ви цього не відчуваєте?
— Я вже звик, — відповів той і торкнувся кутика рота. — Це процес асиміляції. — Він спинився. — Ні, неправильне слово. Аклімації, так краще. Чи правильно акліматизації? Може, і так, і так.
Місіс Сіґсбі вразила така зацікавленість, що звучала ледь не ексцентрично.
— Лікарю Галлас, коли у вас день народження? Пам’ятаєте?
— Дев’ятого вересня. І я знаю, про що ви думаєте. — Він озирнувся через плече на двері з написом «Палата “А”» червоними літерами, тоді на місіс Сіґсбі. — Я, прецінь, добре.
— Дев’ятого вересня, — повторила вона. — Тоді ви… хто? Терези?
— Водолій, — відказав Гекль, обдаровуючи її пустотливим поглядом, що ніби говорив: «Ви мене так легко не обманете, моя леді». — Коли місяць у сьомому домі, а Меркурій на одній лінії з Марсом. І теде, і тепе. Пригніться, містере Стекгаус. Тут низька стеля.
Вони пройшли короткий похмурий коридорчик, спустилися сходовим маршем (Стекгаус гальмував візком попереду, а місіс Сіґсбі керувала ним позаду) і підійшли до чергових зачинених дверей. Гекль скористався своєю карткою-ключем, і вони ввійшли в круглу кімнату, де було аж надто тепло. Меблів там не стояло, лише на одній зі стін висів напис у рамці «ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВОНИ БУЛИ ГЕРОЯМИ» під брудним вимащеним склом, якому неймовірно бракувало дози «віндексу»[85]. У дальньому кінці кімнати, посередині грубої цементної стіни, був сталевий люк, неначе в промисловому м’ясосховищі. Ліворуч від нього — невеликий екран-індикатор, зараз порожній. Праворуч — дві кнопки, червона й зелена.
Тут осколки думок і фрагменти пам’яті, які мучили місіс Сіґсбі, вгамувались, а скороминущий головний біль, що причепився до скронь, трохи відступив. Це добре, та вона не могла дочекатися, коли вже піде звідси. Вона рідко відвідувала Задню половину, її присутність тут не обов’язкова; командирові армії рідко є потреба навідуватися на фронт, якщо війна йде добре. І хоча вона почувалася краще, перебувати в цій голій круглій кімнаті було просто жахливо.
Галлас також ніби збадьорився — перед ними стояв уже не Гекль, а чоловік, який двадцять п’ять років пропрацював військовим медиком і здобув «Бронзову зірку»[86]. Він випростався й припинив торкатися пальцем кутика рота. Очі проясніли, запитання стали коротшими.
— На ній є якісь прикраси?
— Ні, — відповіла місіс Сіґсбі, пригадуючи відсутність обручки Альворсон.
— Я так розумію, вона одягнена?
— Звичайно. — Місіс Сіґсбі це запитання, незрозуміло чому, образило.
— Кишені перевірили?
Вона перевела погляд на Стекгауса. Той похитав головою.
— Хочете? Якщо так, це остання можливість.