Місіс Сіґсбі поміркувала, тоді відкинула цю думку. Жінка залишила останню записку на стіні ванної, а її сумочка в шафці. Це потрібно буде перевірити, суто для протоколу, але вона не збирається розкривати труп покоївки й дивитися на той безсоромно випнутий язик, просто щоб знайти «Чапстік»[87], трубочку «Тамз»[88] і кілька пожмаканих «клінексів».
— Я ні. А ти, Треворе?
Стекгаус знову похитав головою. У нього цілий рік тримається засмага, та сьогодні він ніби зблід під нею. Прогулянка Задньою половиною і йому далася взнаки. Можливо, нам варто робити це частіше, подумала місіс Сіґсбі. Тримати руку на пульсі. Тоді згадала, як лікар Галлас проголосив себе Водолієм і як Стекгаус говорив про боби в Бобограді. Вирішила, що тримати руку на пульсі — погана ідея. І, між іншим, чи справді Галлас Терези, якщо народився дев’ятого вересня? Щось не зовсім правильно. Хіба не Діва?
— До справи, — промовила вона.
— Гараздоньки, — відповів Галлас і розплився в усмішці від вуха до вуха, яка вже належала Геклеві.
Він смикнув ручку блискучих сталевих дверей і прочинив їх. За ними ховалася чорнота, запах смаженого м’яса і закопчена стрічка транспортера, яка повертала вниз, у темряву.
Той знак треба стерти, подумала місіс Сіґсбі. А стрічку — протерти, доки вона не застрягла й не зламалася. Знову та недбалість.
— Сподіваюся, ви піднімете її без моєї допомоги, — сказав Гекль, не приховуючи широченну усмішку ведучого телевікторини. — Боюся, я сьогодні себе не дуже добре почуваю. Не поїв зранку «Вітіз»[89].
Стекгаус підняв загорнуте тіло й поклав на стрічку. Знизу брезент відігнувся, показалася взута нога. Місіс Сіґсбі відчула потребу відвернутися від потертої підошви, але придушила її.
— Останні слова? — запитав Галлас. — Привіт-прощай? Дженні, ми тебе заледве знали?[90]
— Не клейте дурня, — перебила місіс Сіґсбі.
Лікар Галлас зачинив двері й натиснув зелену кнопку. Місіс Сіґсбі почула шум і скрип, коли брудна конвеєрна стрічка почала рухатися. Звуки припинилися, Галлас натиснув червону кнопку. Екран ожив, на ньому швидко застрибали числа: від 200 до 400, до 800, до 1600 і зрештою до 3200.
— Набагато гарячіше, ніж звичайний крематорій, — уточнив Галлас. — І набагато швидше, хоча також забирає трохи часу. Залишайтеся, якщо хочете; з радістю проведу вам повну екскурсію. — Широка усмішка досі не сповзала з його обличчя.
— Не сьогодні, — відмовила місіс Сіґсбі. — Надто зайнята.
— Я так і подумав. Що ж, тоді, може, іншим разом. Ми так рідко вас бачимо, але завжди відкриті до співпраці.
Коли Морін Альворсон почала свій останній спуск, Стіві Віппл наминав макарони з сиром у буфеті Передньої половини. Ейвері Діксон схопив його за м’ясисту, вкриту ластовинням руку.
— Ходи зі мною на майданчик.
— Я ще не доїв, Ейвері.
— Все одно. — Тоді тихіше: — Це важливо.
Стіві зробив останній велетенський укус, витер рот тильним боком долоні й пішов за Ейвері. На майданчику було порожньо, лише Фріда Браун сиділа на асфальті біля баскетбольного кільця й малювала крейдою мультяшних персонажів. Досить гарно. Усі усміхнені. Коли хлопці пройшли повз, вона не звернула на них уваги.
Вони підійшли до сітчастої огорожі, Ейвері вказав на рів у землі й гравії. Стіві витріщився.
— Хто це зробив? Бабак чи шо? — Він роззирнувся, ніби очікував побачити бабака, можливо, скаженого, який заховався під трампліном чи скрутився за пікніковим столом.
— Нє, не бабак, — відповів Ейвері.
— Ейвз, ти ж запросто можеш тут пролізти, зуб даю. Втікти геть.
Та знаю, подумав Ейвері. Але я загублюся в лісі. І навіть якщо не загублюся, човна вже нема.
— Забий. Допоможи мені його засипати.
— Нашо?
— Ну просто треба. І не говори «втікти», як ідіот. «Е», Стіві. Втекти.
Саме це і вдалося його другові, бережи та оборони його Господи. Де він тепер? Ейвері й гадки не мав. Вони втратили контакт.
— Втекти, — повторив Стіві. — Зрозумів.
— Чудово. Тепер допоможи мені.
Хлопці вклякли й узялися наповнювати впадину під огорожею, загрібаючи руками й здіймаючи хмари пилу. Робота була нелегка, й вони швидко спітніли. Обличчя Стіві пашіло рум’янцем.
— Хлопці, ви що тут робите?
Вони роззирнулися. То була Ґледіс, але її звичною посмішкою й близько не пахло.
— Нічого, — відповів Ейвері.
— Нічого, — погодився Стіві. — Просто бавимося в грязюці. Ну, знаєте, півників з болота ліпимо.