Він повісив слухавку.
— Енді дістав інформацію з сайту станції, — повідомив він. — Жодних проблем. Вражає, правда? Зараз усе є в інтернеті.
— Окрім нас, — зауважила вона.
— Поки що, — відповів він.
— І що далі?
— Чекаємо на Рейфа з Джоном.
Так вони й зробили. Прийшла і минула північ. У нуль тридцять задзвонив телефон у неї на столі. Місіс Сіґсбі цього разу випередила Стекгауса, гаркнула своє ім’я, тоді слухала, киваючи.
— Добре. Зрозуміло. Тепер ідіть на ту залізничну станцію… депо… парк… чи як там це називають… і перевірте, чи хтось ще… а, добре. Дякую.
Вона повісила слухавку й повернулася до Стекгауса.
— Це були твої сили безпеки. — Фразу вона промовила з певним сарказмом, оскільки Стекгаусові сили безпеки сьогодні складалися лише з двох чоловіків за п’ятдесят, жоден з яких не міг похвалитися пристойною фізичною формою. — Мала Браун не збрехала. Вони знайшли сходи, знайшли сліди, навіть кілька кривавих відбитків пальців десь на сходинках. Рейф припускає, що Елліс або зупинився там, щоб відпочити, або, може, зав’язував шнурки. Вони з ліхтариками, але Джон каже, що більше слідів, напевно, зможуть знайти, як розвидниться. — Вона замовкла. — І ще вони перевірили станцію. Там нікого, навіть нічного сторожа.
Хоча в кімнаті працював кондиціонер, налаштований на приємні сімдесят два градуси[91], Стекгаус витер із чола піт.
— Джуліє, це зле, але ми все одно можемо розібратися з цим без допомоги тієї штуки. — Він указав на нижню шухляду її столу, де свого часу очікував Нульовий телефон. — Звісно, якщо він пішов до копів у Стербриджі, наша ситуація стає ще хисткішою. А в нього на це було п’ять годин.
— Навіть якщо він дійсно там зійшов, це не означає, що він так і вчинив, — сказала вона.
— Чому? Він же не знає, що в розшуку за вбивство батьків. Звідки йому знати, якщо він навіть не в курсі, що вони мертві?
— Якщо не знає, то підозрює. Він дуже розумний, Треворе, тобі не варто цього забувати. Якби я була на його місці, знаєш, що б я першим ділом зробила, зійшовши з поїзда в Стербриджі о… — вона глянула в блокнот, — четвертій чи п’ятій? Я б кинулася в бібліотеку й зайшла в інтернет. Щоб увійти в курс справ удома.
Цього разу вони обоє подивилися на замкнуту шухляду.
— Окей, гляньмо ширше, — сказав Стекгаус. — Мені це не подобається, але іншого вибору нема. Треба дізнатися, кого ми маємо неподалік від Стербриджа. Перевіримо, чи він там світився.
Місіс Сіґсбі сіла за стіл, щоб узятися за це, але телефон подзвонив одразу, як вона потягнулася до нього. Вона трохи послухала, тоді передала слухавку Стекгаусу.
Це був Енді Фелловз. Останні кілька хвилин він часу не гаяв. У Стербриджі, здається, таки була нічна бригада, і коли Енді представився керівником служби постачання «Дауніст-фрахт», який перевіряє доставку партії живих лобстерів, що начебто десь заблукала, начальник нічної зміни станції з радістю кинувся йому допомагати. Ні, жодних живих лобстерів у Стербриджі не вивантажували. І так, більша частина рейсу 4297 поїхала далі, з набагато потужнішим локомотивом. Тепер це рейс 9956, який їде через Річмонд, Вілмінгтон, Дюпрей, Брунсвік, Тампу і аж до Маямі.
Стекгаус записав усе це, тоді розпитав про два міста, про які почув уперше.
— Дюпрей — у Південній Кароліні, — розповів Фелловз. — Просто полустанок — знаєте, три горби, дві хати. Але це точка перетину рейсів, що йдуть із заходу. Там є кілька складів. Мабуть, завдяки їм містечко й існує. Брунсвік у Джорджії. Трохи більше місто. Здається, вони там вивантажують багато сировини й морепродуктів.
Стекгаус повісив слухавку й перевів погляд на місіс Сіґсбі.
— Припустімо, що…
— Припущення, — перебила вона. — Слово, що робить з тебе тупого осла і…
— Помовч.
Ніхто не мав права говорити з місіс Сіґсбі таким тоном (уже не кажучи про грубість), але ніхто також не мав права казати їй «ти». Стекгаус узявся крокувати туди-сюди, лиса маківка блищала під лампами. Іноді місіс Сіґсбі замислювалася, чи він її дійсно депілює воском.