Минув ще час. Здавалося, години, хоча могло бути й п’ятнадцять хвилин. Зрештою ще одна вантажівка під’їхала до вагона «Саутвей експрес». Якийсь чоловік у робочому одязі відкотив двері навстіж. Люк визирнув між ґрунтофрезою і мінітрактором. Чоловік застрибнув у вагон, і між вантажівкою й підлогою знову поставили пандус. Цього разу в бригаді було четверо: двоє темношкірих, двоє білих, усі здоровенні й татуйовані. Вони сміялися й балакали з дуже південним акцентом, від чого Люкові звучали наче співаки кантрі на радіостанції «BUZ’N 102», яку він слухав удома, в Міннеаполісі.
Один із білих сказав, що минулого вечора ходив на танці з дружиною чорного. Чорний удав, ніби б’є його, а білий — ніби падає назад, і всівся на купу коробок із навісними моторами, які Люк нещодавно поскладав.
— Давай, давай, — сказав інший білий. — Мині тре’ поснідать.
І мені, подумав Люк. Як же це треба мені.
Коли вони почали складати ящики «Колер» у вантажівку, Люк подумав, що він наче дивиться фільм із минулої зупинки, лише у зворотному напрямку. Через це хлопець згадав фільми, які, за розповідями Ейвері, діти мусять дивитись у Задній половині, і від того цятки знову повернулися — великі й соковиті. Двері вагона смикнулися на рейці, ніби самі вирішили зачинитися.
— Йопта! — гукнув інший темношкірий. — Хто ту’? — Він роззирнувся. — Ги. Нікого.
— Бабайко, — озвався темношкірий, котрий вдавав, ніби б’є білого. — Давай-давай, тре’ вже закінчувать. Начальник каже, що, курва, запізнюєцця.
Не кінцева станція досі, подумав Люк. Я тут не помру від голоду, так, але тому, що раніше помру від спраги. Із книжок, які він колись читав, Люк знав, що людина може прожити без води максимум три дні, перш ніж прийде непритомність, а за нею смерть, та зараз він вважав інакше.
Бригада з чотирьох людей завантажила у вантажівку всі ящики, окрім двох. Люк очікував, коли вони візьмуться за деталі до двигунів, після чого знайдуть його самого, але натомість вони запхали пандус назад у вантажівку й зачинили кузов.
— Ви йдіть, — гукнув білий, який жартував про танці з дружиною чорного. — Мені треба в сральник службового вагона. Собака з хати проситься.
— Та ну, Метті, потерпи троха.
— Не можу, — відповів білий. — Тут таке велике, що прийдеться злізати з нього, як закінчу.
Вантажівка рушила геть. На кілька секунд запала тиша, тоді Метті заліз у вагон, виграючи під майкою біцепсами. Як сказав би колись найкращий друг Люка Рольф Дестін: «руки-базуки».
— Окей, голодранцю. Я тебе побачив, коли всівся на ті коробки. Можеш виходити.
Якийсь час Люк залишався на місці, ніби якщо не рухатиметься й не видаватиме звуків, то чоловік вирішить, що помилився, і піде геть. Але так мислити — по-дитячому, а він уже не дитина. Далеко не дитина. Тож Люк виліз і спробував підвестися, проте ноги затерпли, а в голові запаморочилося. Він би звалився на підлогу, якби чоловік не схопив його.
— Блядь, малий, тобі хто вухо відрізав?
Люк спробував говорити. Спочатку з рота не доносилося нічого, окрім хрипу. Він прокашлявся й спробував знову:
— У мене були проблеми. Сер, у вас є щось поїсти? Чи попити? Я дико голодний і хочу пити.
Не відриваючи погляду від спотвореного вуха, білий — Метті — сягнув у кишеню й витягнув пів трубочки цукерок «Лайф Сейверз». Люк ухопив її, зірвав упаковку і закинув чотири цукерки в рот. Він був думав, що вся слина зникла, засмокталася назад у спрагле тіло, але навпаки, слина бризнула, ніби з невидимих двигунів, а цукор ударив у голову, наче бомба. Цятки на мить загорілися, забігали по обличчю білого. Метті роззирнувся, ніби відчув щось позаду, тоді повернув увагу знову на Люка.
— Ти коли востаннє їв?
— Не знаю, — відповів Люк. — Не дуже пам’ятаю.
— А скільки ти вже на поїзді?
— Десь добу. — Здається, це було правильно, але відчувалося, ніби набагато довше.
— Аж зі самої землі янкі[95] їдеш, так?
— Так.
Більшої країни янкі, ніж Мейн, ще пошукати треба, подумав Люк.
Метті показав на вухо Люка.
— Хто це зробив? Твій старий? Вітчим?
Люк із тривогою витріщився на нього.
— Хто… чому ви так думаєте? — Відповідь була очевидна. — Мене шукають. Так само було в минулому місці, де зупинявся поїзд. Скільки їх там? Що вони сказали? Що я втік з дому?