— Ага. Твій дядько. Він привів кількох друзів і копа з Райтсвілл-Біч. Вони не пояснили, але так, сказали, що ти втік з дому, з самого Массачусетса. І якщо хтось таке тобі зробив, то я розумію чому.
Те, що з тими чоловіками був коп, сильно злякало Люка.
— Я заліз у поїзд у Мейні, не в Массачусетсі, а мій тато мертвий. Мама теж. Усе, що вони кажуть, — брехня.
Білий думав над цим.
— То хто зробив це з твоїм вухом, голодранцю? Якийсь мудак із притулку?
У принципі, недалеко від правди, подумав Люк. Так, він був у певному притулку, і так, ним керують мудаки.
— Це важко пояснити. Просто… сер… якщо я попадусь цим людям, вони мене заберуть. Можливо, не змогли б, якби не мали копа з собою, але він там є. Вони мене заберуть туди, де все це сталося. — Він показав на вухо. — Будь ласка, не видавайте мене. Дайте мені лишитися на поїзді.
Метті почухав голову.
— Ну, не знаю. Ти малий, і в тебе проблеми.
— Проблеми будуть набагато більші, якщо ті чоловіки мене заберуть.
«Повір у це, — щосили думав він. — Повір у це, повір у це».
— Ну, не знаю, — повторив Метті. — Хоча я не дуже задивлявся на ту трійцю, але я тобі чесно кажу. Виглядали трохи знервованими, навіть коп. А ще з тобою зараз говорить чувак, який сам тікав з дому тричі, доки нарешті не вдалося. Перший раз я був десь твого віку.
Люк нічого не відповів. Принаймні Метті рухається в правильному напрямку.
— Куди їдеш? Хоч знаєш?
— Кудись, де зможу дістати їжі, води і сісти подумати, — сказав Люк. — Мені треба подумати, бо ніхто не повірить у ту історію, яку я розповім. Особливо враховуючи, що я дитина.
— Метті! — гукнув хтось. — Виходь, мужик! Чи хочеш безкоштовно прокататись до Південної Кароліни?!
— Малий, тебе що, викрали?
— Так, — видихнув Люк і заплакав. — І ті люди… той, що каже, що він мій дядько, і коп…
— МЕТТІ! Витирай сраку й ВИХОДЬ!
— Я правду кажу, — просто сказав Люк. — Якщо хочете допомогти мені, відпустіть.
— Ну, бля. — Метті сплюнув з краю вагона. — Це ніби якось не дуже правильно, але те твоє вухо… ті мужики, вони точно погані?
— Найгірші, — відповів Люк.
Насправді від найгірших він утік, але те, залишиться він тут чи ні, зараз залежить від того, як вирішить учинити цей чоловік.
— Хоч знаєш, де ти зараз?
Люк похитав головою.
— Це Вілмінгтон. Поїзд зупиниться в Джорджії, тоді в Тампі, а кінцева станція — Маямі. Якщо тебе шукатимуть, орієнтування на розшук, чи «Ембер-алерт»[96], чи як там воно називається, то шукатимуть усюди. Але наступна зупинка — то просто гіменце на мапі. Ти можеш…
— Метті, де тебе, нахуй, носить? — Набагато ближче. — Де ти там шаройобишся? Нам уже виписуватися треба.
Метті знову непевно подивився на Люка.
— Будь ласка, — прошепотів той. — Вони мене топили в резервуарі. Майже втопили. Знаю, в це важко повірити, але це правда.
Шурхіт кроків на гравії, наближаються. Метті зіскочив і шарпнув двері вагона, зачинивши його на три чверті. Люк заповз назад у своє гніздо за деталями для двигуна.
— Я думав, ти срати пішов. А ти що тут робиш?
Люк чекав, що Метті скаже: «Там малий їде зайцем у тому вагоні, якусь фігню мені втирав про те, що його викрали в Мейні, запихали в бак з водою, щоб я його до дядька не повів».
— Та я зробив те, що мав, а потім хотів подивитися на ті ручні газонокосарки «Кубота», — сказав Метті. — Мій «Лон-бой» скоро накаже довго жити.
— Ну та пішли вже, поїзд не жде. Слухай, ти тут того малого ніде не бачив? Може, заскочив на поїзд на північ і вирішив, що Вілмінгтон — непогане місце, щоб зупинитися?
Настала пауза. Тоді Метті промовив:
— Ні.
Увесь цей час Люк сидів, напружено нахилившись уперед. Після цього слова він відкинувся, сперся головою на стіну вагона і заплющив очі.
Десь через десять хвилин поїзд 9956 різко смикнувся всіма вагонами (яких тепер налічувалося рівно сотня), ніби здригнувшись. Депо почало пробігати повз, спершу повільно, тоді потроху прискорюючись. Підлогою вагона промайнула тінь сигнальної вежі, після чого з’явилася ще одна тінь. Людська. Поплямований жиром паперовий пакет залетів у вагон і приземлився на підлозі.
Він не бачив Метті, лише почув:
— Хай щастить, голодранцю.
І тінь зникла.
Люк виповз зі своєї схованки так швидко, що вгатився боком голови з неушкодженим вухом об корпус газонокосарки. Він цього навіть не помітив. У пакеті ховався рай. Він відчував його запах.