— Крісло.
— Точно?
— Так.
Хлопець сів. Сидіння стомлено гавкнуло. Тім став перед ним на коліно.
— То як тебе все ж таки звати?
Малий дивився на нього з недовірою. Кровотеча припинилась, але на правій щоці запеклася кров, а вухо виглядало як подерте жахіття.
— Ви чекали на мене?
— На поїзд. Я працюю тут зранку. Довше, коли за розкладом прибуває 9956-й. Як тебе звати?
— Хто той інший?
— Більше жодних запитань, доки не скажеш ім’я.
Малий подумав, тоді облизав губи й повідомив:
— Нік. Нік Вілгольм.
— Гаразд, Ніку. — Тім показав символ перемоги. — Скільки пальців бачиш?
— Два.
— А тепер?
— Три. Той інший сказав, що він мій дядько?
Тім спохмурнів.
— Це Норберт Голлістер. Власник місцевого мотелю. Якщо він комусь і дядько, то я про це не знаю. — Тім виставив один палець. — Слідкуй. Щоб я подивився, як рухаються очі.
Очі Нікі слідували за його пальцем, праворуч-ліворуч, угору-вниз.
— Думаю, тебе не дуже зле влупило, — сказав Тім. — Сподіваймося принаймні. Від кого тікаєш, Ніку?
Малий одразу стривожився й спробував вилізти з крісла.
— Хто вам таке сказав?
Тім його легенько штовхнув назад.
— Ніхто. Просто завжди, якщо я бачу, як дитина в брудному подертому одязі та з пошматованим вухом вискакує з поїзда, у мене виникає дике припущення, що вона втекла з дому. Тож хто…
— Що за крики? Я чула… Ой, Господи Ісусе, що сталося з цим хлопчиком?
Тім обернувся й побачив Сироту Енні Леду. Вона, певно, була в себе в наметі за депо. Енні часто там спала посеред дня. Хоча термометр на станції показував вісімдесят п’ять градусів[98] о десятій ранку, Енні була вдягнута в те, що Тім називав її «максимально мексиканським костюмом»: серапе, сомбреро, браслети з цяцьками й старі ковбойські черевики, потріскані у швах.
— Це Нік Вілгольм, — пояснив Тім. — Він прибув у наше прекрасне село бозна-звідки. Вискочив із 56-го й з розгону вписався в семафорний стовп. Ніку, це Енні Леду.
— Дуже приємно познайомитися, — сказав Люк.
— Дякую, синку, навзаєм. Це об стовп він собі пів вуха роздер, Тіме?
— Не думаю, — відповів Тім. — От, сподіваюся витягти з нього цю історію.
— А ви чекали на прибуття поїзда? — запитав Енні хлопець.
Ніби зациклився. Може, тому що йому добряче дало по шпаківні, може, з якоїсь іншої причини.
— Я нічого не чекаю, лише на друге пришестя нашого Спасителя Ісуса Христа, — відповіла Енні й роззирнулась. — У містера Джексона тут огидні зображення на стіні. Не здивована. — «Не» в неї звучало як «ни».
Тоді в кімнату зайшов засмаглий чоловік у комбінезоні поверх білої сорочки й у темній краватці. Кепка залізничника стриміла в нього на голові.
— Привіт, Гекторе, — поздоровкався Тім.
— І тобі здоров, — відповів Гектор. Він зиркнув на скривавленого хлопця в м’якому кріслі Крейґа Джексона без особливого зацікавлення, після чого обернувся до Тіма. — Мій помічник каже, що в мене для тебе пара генераторів, трохи мінітракторів, щось таке, і десь тонна консервованих продуктів плюс тонна свіжих. Тіммі, хлопче, я запізнююсь, і якщо ви мене не розвантажите, то доведеться відправляти вантажівки, яких у цьому місті нема, аж у Брунсвік, щоб забрали ваше добро.
Тім підвівся.
— Енні, можеш скласти компанію цьому молодикові, доки сюди прийде лікар? Я мушу піти трохи на навантажувачі попрацювати.
— Можу. Якщо він закатає істерику, запхаю йому щось до рота.
— Нічого я не закатуватиму, — озвався хлопчик.
— Усі так кажуть, — різко заперечила Енні, досить похмуро.
— Синку, — сказав Гектор, — ти зайцем на моєму поїзді їхав?
— Так, сер. Вибачте.
— Ну раз ти вже зійшов, мені то не важить. З тобою копи розберуться, думаю. Тіме, бачу, тут у тебе ситуація, але добро не чекає, тож допоможи там хлопцеві. Де твоя бригада срана? Я лиш одного бачив, і той у кабінеті комусь дзвонив.
— Це Голлістер з місцевого мотелю, і я не бачив, щоб він щось розвантажував. Хіба, може, свої кишки сьогодні вранці.
— Гидота, — кинула Сирота Енні, хоча, мабуть, про постери, які саме роздивлялася.
— Ще мають бути Бімани, але ті двоє ґевалів, певно, запізнюються. Як і ти.
— Та Господи. — Гектор зняв кепку й провів долонею по густому чорному волоссі. — Ненавиджу ці молочні рейси[99]. У Вілмінгтоні теж повільно все йшло. В одному вагоні сраний «лексус» застряг. Ну, ходімо подивимося, що можна зробити.
99
Milk run — термін, що походить з місцевості Верхнього Середнього Заходу США й означає маршрут поїзда чи літака, який дорогою робить багато зупинок у різних містах. Назва походить від поїздів, які часто зупинялися, щоб підібрати фермерське молоко й доставити його на молокозаводи для обробки й бутилювання.