Тім щосили струсонув хлопця один раз.
— Прокинься, Люку, прокидайся!
Папери, що носилися по кімнаті, впали на підлогу. Копи, включно з шерифом Джоном, роззявившись витріщалися на Люка.
Той молотив руками повітря.
— Ідіть геть, — бурмотів він. — Ідіть геть.
— Окей, — сказав Тім і відпустив хлопцеве плече.
— Не ви, цятки. Вогники Шта… — Він видихнув і провів рукою по брудному волоссі. — Усе. Зникли.
— Це ти зробив? — запитала Венді. Вона показала на розкидані документи. — Це реально ти зробив?
— Щось це точно зробило, — озвався Білл Віклоу. Він дивився на годинник нічного патрульного. — Стрілки на ньому крутилися… неслися аж… а тепер стоять.
— Вони щось роблять, — сказав Люк. — Мої друзі, вони щось роблять. Я це відчув, аж сюди. Як таке можливо? Боже, голова.
До Люка підійшов Ешворт і простягнув руку. Тім помітив, що другу він тримає на пістолеті в кобурі.
— Я шериф Ешворт, малий. Потиснеш?
Люк потиснув його долоню.
— Добре. Гарний початок. Тепер мені потрібна правда. Це все ти щойно зробив?
— Я не знаю, це я чи вони, — відповів Люк. — Я не знаю, як це зробили б вони, вони ж так далеко, але й не знаю, як це зробив би я. Я ще ніколи в житті нічого подібного не робив.
— Ти спеціалізуєшся на тацях для піци, — вторувала Венді. — Порожніх.
Люк ледь помітно всміхнувся.
— Ага. Ви не бачили вогників? Хтось із вас? Кольорові цятки?
— Я бачив лише як папери літають, — сказав шериф Джон. — І чув, як грюкають ті довбані двері камер. Френку, Джордже, попіднімайте, можете? Венді, дай малому аспірин. А тоді подивимося, що на цій комп’ютерній штучці.
— Сьогодні ваша мама постійно говорила про шпильки, — сказав Люк. — Вона казала, що хтось краде в неї шпильки.
У шерифа Джона щелепа відвисла.
— Звідки ти знаєш?
Люк похитав головою.
— Без поняття. Ну, я навіть не напружуюсь. Боже, якби ж я знав, що вони роблять. І якби ж я міг бути з ними.
— Думаю, історія малого не така вже й безглузда, як бачимо, — озвався Таґ.
— Я хочу подивитися, що тут на флешці, і то негайно, — сказав шериф Ешворт.
Спочатку вони побачили порожнє крісло, старомодне вольтерівське крісло під стіною, на якій у рамці висів вітрильний корабель «Кар’єр-енд-айвз»[115]. Тоді в кадрі з’явилося жіноче обличчя, зазирнуло в об’єктив.
— Це вона, — сказав Люк. — Це Морін, жінка, що допомогла мені вибратися.
«Пише? — почала Морін. — Вогник горить, тому, гадаю, так. Сподіваюся, бо не думаю, що матиму силу зробити це двічі».
Обличчя зникло з екрана ноутбука, на який дивилися поліцейські. Тімові від цього стало трохи легше. Від такого крупного плану було схоже, наче вони спостерігають за жінкою, яка опинилася в акваріумі.
Її голос трохи стих, але все одно було чути.
«Але якщо доведеться, я зроблю».
Вона сіла в крісло й поправила крайку квітчастої спідниці на колінах. Зверху мала червону блузку. Люк ніколи не бачив її не в уніформі, тож йому це здалося гарним поєднанням, але яскраві кольори не могли приховати, яке худе й виснажене в неї обличчя.
— Зроби гучніше, — сказав Френк Поттер. — Їй варто було «петличку» вдягнути.
А Морін тим часом говорила. Таґ відмотав назад, зробив гучніше й знову натиснув кнопку відтворення. Морін знову всілася в крісло й поправила крайку спідниці. Тоді зазирнула прямо в об’єктив.
«Люку?»
Було так неочікувано почути власне ім’я від неї, що він ледь не відгукнувся, але Морін продовжила, і її слова загнали крижаний клинок йому в серце. Хоча він же знав, правда? Так само, як не потребував, щоб «Стар Триб’юн» повідомляла йому про батьків.
«Якщо ти це бачиш, значить, ти втік, а я мертва».
Поліцейський на ім’я Поттер шепнув щось Фарадеєві, але Люк не зважав. Він цілком зосередився на жінці, яка була єдиною дорослою подругою для нього в Інституті.
«Я не розповідатиму тобі історію свого життя, — сказала мертва жінка в кріслі. — На це немає часу, і я рада, бо мені соромно за більшу частину. Хоча не за мого хлопчика. Я пишаюся тим, яким він виріс. Він піде в коледж. Він і не знатиме, що ті гроші — від мене, але це гаразд. Це добре, як і мало бути, бо я віддала його. І без тебе, Люку, я б напевно втратила ті гроші й шанс зробити йому добро. Я лише сподіваюся, що зробила добро й тобі».
Вона замовкла, збираючись із думками.
«Я розкажу тільки частину історії, бо вона важлива. Я була в Іраку під час другої війни в Затоці, і в Афганістані була, і займалася там тим, що називають посиленим допитом».
115
«Currier and Ives» — американська друкарська фірма, відома літографськими копіями картин відомих художників.