— Ні, — тихо промовив шериф Ешворт. — О ні.
«Персонал Задньої половини працює так званими довгими запливами. Кілька місяців роботи, кілька місяців відпочинку. Інших варіантів нема: там отруйна атмосфера. Проте, оскільки персонал не має високого рівня МНФ, процес у них іде повільніше. Деякі взагалі наче й нічого не відчувають».
Вона спинилася, щоб відпити води.
«Там є лікар і лікарка, які працюють майже весь час, і обоє дуріють. Знаю, бо я там бувала. Доглядачі й санітари іноді недовго працюють в обох частинах. Те саме і з працівниками буфету. Знаю, багато треба перетравити, і це ще не вся інформація, але наразі це все, на що я здатна. Мушу йти, однак я ще дещо маю тобі показати, Люку. Тобі і людям, які, мабуть, дивитимуться з тобою. Дивитися буде важко, але, сподіваюся, переглянете, бо я ризикнула життям, щоб це дістати».
Морін тремтяче втягнула повітря й спробувала всміхнутися. Люк почав безгучно плакати.
«Люку, допомогти тобі втекти — це найважче рішення в моєму житті, навіть коли мені в обличчя заглядає смерть і пекло, без сумніву, по той бік смерті. Це було важко, бо тепер човен може затонути, і це буде моя провина. Я мусила вибрати між твоїм життям і, можливо, життями мільярдів людей на землі, які залежать від діяльності Інституту і навіть не замислюються про це. Я вибрала тебе, і хай Бог мені простить».
Екран став синім. Таґ потягнувся до клавіатури ноутбука, але Тім схопив його за руку.
— Стоп.
На екрані з’явилася лінія білого шуму, тоді тріскучий звук, після чого почалося нове відео. Камера рухалася коридором з м’яким блакитним килимом на підлозі. Лунав уривчастий хрипучий звук, час від часу картинку переривала темрява, що з’являлася й зникала разом із тріском.
Вона записує відео, подумав Люк. Крізь дірку чи розрив у кишені уніформи. Тріскучий шум — це тканина треться об мікрофон.
Він сумнівався, що мобільні телефони годяться для дзвінків у глибоких лісах північного Мейну, але здогадувався, що вони абсолютно verboten[118] в Інституті, бо камери все ж працюють. Якби Морін спіймали, вона б не просто втратила зарплатню чи роботу. Вона дійсно ризикувала життям. Від цього сльози полилися рясніше. Люк відчув, як поліцейська Ґалліксон — Венді — обійняла його. Він вдячно схилився до її боку, але очей від екрана не відривав. Там нарешті з’явилася Задня половина. Там було те, від чого він утік. Там зараз, без сумніву, перебуває Ейвері, якщо він ще живий.
Камера минула відчинені подвійні двері праворуч. Морін ненадовго повернулася, даючи можливість глядачам побачити кінозал з приблизно двома десятками м’яких сидінь. Кілька дітей також там сиділи.
— Та дівчинка курить? — запитала Венді.
— Так, — відповів Люк. — Мабуть, сигарети дозволяють і в Задній половині. Та дівчинка — одна з моїх подруг. Її звати Айріс Стенгоуп. Вони забрали її невдовзі перед тим, як я вибрався. Цікаво, чи вона ще жива. А якщо так, то чи здатна ще мислити.
Камера знову повернулася в коридор. Повз пройшло кілька інших дітей, споглядаючи Морін без жодного помітного інтересу, перш ніж вийти з кадру. З’явився доглядач у червоній спецівці. Його голос приглушувала тканина кишені, в яку Морін сховала телефон, але слова були зрозумілі: він питав, чи вона рада, що повернулася. Морін запитала, чи вона схожа на божевільну, і засміялася. Чоловік сказав щось про каву, але тканина голосно шаруділа, тож Люкові не вдалося розібрати слова.
— Це в нього пістолет? — запитав шериф Джон.
— Це шокер, — відповів Люк. — Ну, знаєте, тазер. Там є ще шкала, на якій можна піднімати напругу.
Френк Поттер:
— Та ти гониш!
Камера пройшла повз іще одні відчинені подвійні двері, цього разу ліворуч, подолала ще двадцять-тридцять кроків, тоді зупинилася перед зачиненими дверима. Червоними буквами виднілася табличка «ПАЛАТА “А”». Тихим голосом Морін промовила: «Це “Овочебаза”».
У кадрі з’явилась її долоня в блакитній латексній рукавичці. Вона тримала ключ-картку. Окрім кольору, ця виглядала так само, як та, що її вкрав Люк, але він підозрював, що працівники Задньої половини не так ними легковажать. Морін притиснула картку до електронного квадратика над ручкою, пролунало дзижчання, після чого двері відчинилися.
За ними ховалося пекло.