Сирота Енні була фанаткою бейсболу, і теплі літні вечори вона проводила здебільшого в себе в наметі, прослуховуючи перебіг ігор клубу «Файрфлайз» із Колумбії[119], що грав у нижчій лізі. Вона тішилася, коли одного з їхніх гравців відправили в «Рамбл Поніз», дабл-А[120] франшизу в Бінгемтоні, але їй завжди шкода було їх втрачати. Коли гра закінчувалася, вона могла трохи поспати, тоді прокинутися, налаштуватися на шоу Джорджа Оллмена й послухати, що діється в місці, яке Джордж називає Дивовижний світ дивини.
Проте сьогодні їй було цікаво, що там із хлопцем, який вискочив з поїзда. Вона вирішила пройтися до управління шерифа і спробувати щось довідатися. Вони, найпевніше, не пустять її всередину, але іноді Френкі Поттер чи Біллі Віклоу виходять покурити на алею, де вона тримає надувний матрац і запаси. Вони могли б розказати, що там малий, якщо вона гарно попросить. Зрештою, це ж вона його вмила й заспокоїла, що й породило інтерес.
Шлях від намету біля складів проходив через ліс у західній частині міста. Коли вона йшла на алею, щоб переночувати на своєму надувному матраці (чи всередині, якщо прохолодно, — зараз вони їй дозволяють, за те що допомогла Тімові з його банером), то обходила «Діамант», місцевий кінотеатр, де в молодшому (і трохи нормальнішому) віці бачила багато цікавих фільмів. Старий «Діамантик» стояв зачинений останні п’ятнадцять років, а паркінг позаду нього обернувся пустирем з бур’янів і золотушника. Там вона зазвичай зрізала й ішла вздовж цегляної потрісканої стіни старого кінотеатру до хідника. Управління і маркет стояли по інший бік Мейн-стріт, а алея (так вона собі думала) пробігала між ними.
Цього вечора, щойно Енні збиралася зійти зі стежки на паркінг, вона побачила, як якесь авто повертає на Пайн-стріт. Тоді ще одне… і ще. Три фургони, впритул один до одного. І хоча насувалися сутінки, у них навіть габаритні фари не світили. Енні стояла між дерев, спостерігала, як вони заїжджають на стоянку, яку вона саме збиралася перетнути. Автівки, наче в одному строю, повернули й зупинилися рядом, «носами» в бік Пайн-стріт. Так, наче їм може знадобитися швидко забратися звідси, подумала вона.
Відчинилися двері. Вийшло кілька жінок і чоловіків. Один із чоловіків мав спортивну куртку й гарні штани зі складкою. Одна з жінок, старша за інших, була вдягнута в темно-червоний костюм зі штанами. Ще одна мала на собі квітчасту сукню. В однієї сумочка. В чотирьох інших жінок — ні. Більшість були вдягнені в джинси й темні футболки.
Усі, окрім чоловіка в спортивній куртці, який просто стояв осторонь і спостерігав, рухалися швидко й осмислено, наче на місії. Енні вони здавалися військовими, і це враження за мить підтвердилося. Двоє чоловіків й одна з молодших жінок відчинили задні дверцята фургонів. З одного чоловіки дістали довгий сталевий ящик. З іншого — кобури, які жінка роздала всім, окрім чоловіка в спортивній куртці, іншого чоловіка з коротким білявим волоссям і жінки в квітчастій сукні. Відкрили сталевий ящик, з якого дістали кілька довгих видів зброї, але не мисливські рушниці. На думку Енні Леду, це була зброя для шкільних стрілянин.
Жінка в сукні запхала невеликий пістолет собі в сумочку. Чоловік біля неї засунув трохи більший собі ззаду за пояс, а поверх накинув край футболки. Інші повставляли зброю собі в кобури. Вони скидалися на диверсійну групу. Та вони й були диверсійною групою. Енні не бачила інших пояснень.
Людина з нормальною кебетою — наприклад, така, яка не отримує вечірніх новин від Джорджа Оллмена, — мабуть, так і продовжила б спостерігати, безсило й розгублено, загадуючись, що, заради всього святого, групка озброєних чоловіків і жінок може робити в сонному містечку в Південній Кароліні, де лише один банк, та й той уночі замкнений. Людина з нормальною кебетою, мабуть, дістала б мобільний і набрала 911. Енні, проте, нормальної кебети не мала, і вона повністю розуміла, що ці чоловіки й жінки, яких принаймні десяток, а може, й більше, замислили. Вони не приїхали в чорних позашляховиках, як вона очікувала, але вони тут через хлопця. Звісно ж, через нього.
Варіанта дзвонити 911 і попередити людей в управлінні в будь-якому разі не було, бо вона б не носила з собою мобільний навіть якби могла собі дозволити таку розкіш. Мобільники опромінюють тобі голову, це будь-який дурень знає, а ще через ці апарати тебе можуть вистежити вони. Тож Енні пішла далі стежкою, тепер уже бігом, доки не досягла заднього фасаду перукарні, через дві будівлі. Розхитані сходи вели до квартири нагорі. Енні щодуху піднялася ними, підтримуючи серапе й довгу спідницю, щоб не перечепитися й не покотитися вниз. Нагорі вона загрюкала в двері, доки за рваною фіранкою не побачила Корбетта Дентона, що сунув до неї, несучи перед собою здоровенне пузо. Він посунув фіранку й визирнув назовні, лисою макітрою відбиваючи світло від закаляної мухами круглої люстри на стелі.