«Та я й сам псих, бо лишаюся, — подумав Стекгаус. — Але шмаркач має рацію — вони мене вистежать. І сам повзе просто сюди. Хіба що…»
— Хіба що він мене намахує, — пробурмотів Стекгаус.
Розалінд, асистентка місіс Сіґсбі, засунула голову в кабінет. Її ідеальний макіяж було зруйновано протягом останніх дванадцяти годин, а зазвичай ідеальне сивувате волосся тепер стирчало навсібіч.
— Містере Стекгаус?
— Так, Розалінд.
Її обличчя світилося стурбованістю.
— Здається, лікар Гендрікс уже поїхав. Здається, я бачила його машину хвилин десять тому.
— Я не здивований. Ти теж їдь, Розалінд. Їдь додому. — Він усміхнувся. Було дивно усміхатися в таку ніч, але це була приємна дивина. — Я щойно усвідомив, що знаю тебе відколи прибув сюди — багато місяців, — але й гадки не маю, де твій дім.
— Міссула, — сказала Розалінд. Вона й сама наче здивувалася. — Це в Монтані. Принаймні думаю, що це ще дім. У мене будинок у Міззу, але я там не була років п’ять. Просто оплачую рахунки. Коли в мене вихідні, лишаюся в містечку. На відпустку їжджу в Бостон. Я люблю «Ред Сокс», «Брюїнс» й артгаузний кінотеатр у Кембриджі. Але завжди готова повернутися.
Стекгаус усвідомив, що це найдовша його розмова з Розалінд за ці понад п’ятнадцять років. Вона була тут, вірна ішачка місіс Сіґсбі, коли Стекгаус пішов зі служби військового слідчого (КВА[130]), і досі тут, і майже не змінилася. Їй десь шістдесят п’ять або сімдесят, просто добре збереглася.
— Сер, ви чуєте це гудіння?
— Чую.
— Це якийсь трансформатор чи що? Я такого ніколи раніше не чула.
— Трансформатор. Так, думаю, можна так сказати.
— Дуже дратує. — Вона потерла вуха, ще більше розкуйовджуючи волосся. — Мабуть, то діти. А Джулія — місіс Сіґсбі — повернеться? Повернеться ж, правда?
Стекгаус усвідомив (радше з захопленням, ніж роздратуванням), що Розалінд, завжди така правильна й ненав’язлива, добре за всім пильнує, з гудінням чи без гудіння.
— Думаю, що так.
— Тоді я б хотіла дещо вам сказати. Знаєте, я вмію стріляти. Раз на місяць ходжу на полігон у Бенді, іноді двічі. Я маю звання в тирі, щось типу еквівалент піхотної снайперки, а ще минулого року виграла у змаганнях зі стрільби з короткостволу.
Тиха асистентка Джулії не лише чудова стенографиня, а й має звання за влучну стрільбу… або його еквівалент, як вона сказала. Життя не припиняє дивувати.
— З чого стріляєш, Розалінд?
— «Сміт-енд-вессон» M&P45.
— І віддача не заважає?
— Маю спеціальну опору для зап’ястка, тому з віддачею даю собі раду досить добре. Сер, якщо ви плануєте вирвати місіс Сіґсбі з рук викрадачів, які її утримують, я б дуже хотіла взяти участь у цій операції.
— Добре, — погодився Стекгаус, — тебе прийнято. Мені знадобиться вся можлива допомога.
Але тепер йому треба бути обережним з нею, бо врятувати Джулію може бути поза межами можливого. Вона зараз стала розмінною монетою. Найважливіше — флешка. І довбаний надто розумний собі ж на лихо хлопчак.
— Дякую, сер. Я вас не підведу.
— Не сумніваюся, Розалінд. Я тобі поясню, як ми все розіграємо, але спочатку запитання.
— Так?
— Знаю, справжній джентльмен не має права таке питати, а справжня леді має право не відповідати, але скільки тобі років?
— Сімдесят вісім, сер.
Вона відповіла досить швидко й підтримувала зоровий контакт, однак це була брехня. Розалінд Довсон насправді був вісімдесят один.
За п’ятнадцять дванадцята.
«Челенджер» з написом «940NF» на хвості й «ПАПЕРОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ МЕЙНУ» на фюзеляжі гудів на північ у бік Мейну на висоті 39 000 футів. З допоміжним поштовхом реактивного потоку його швидкість коливалася між цифрами 520 і 550 миль на годину.
Прибуття в Алколу й подальший зліт минули без пригод, здебільшого тому, що місіс Сіґсбі мала VIP-перепустку від «Реґал Ейр», і вона з радістю скористалася нею, щоб відчинити ворота. Вона відчула можливість — хоч і незначну, проте можливість — вибратися з цієї ситуації живою. «Челенджер» стояв самотньо й велично зі спущеним трапом. Тім самотужки підняв сходи, замкнув двері й гупнув у зачинену кабіну рукояткою «ґлока» загиблого поліцейського.