— Фу, в нього слина тече, — сказала вона.
— Ага, з непритомними таке буває, — відповіла Мішель і зачинила задні двері. Тоді вмостилася на пасажирському сидінні, а Денні зайняв своє місце за кермом.
Поки Мішель складала пістолети й аерозоль, Денні повільно їхав геть від будинку Еллісів. На першому перехресті він увімкнув фари.
— Телефонуй, — сказав Денні.
Мішель набрала той самий номер.
— Це Рубінові. Пакунок у нас, Джеррі. РЧП[39] в аеропорт — двадцять п’ять хвилин. Запускай систему.
У будинку Еллісів увімкнулася система сигналізації. Коли поліція приїде, там знайдуть два трупи й одного зниклого, причому малий, за логікою, стане головним підозрюваним. Як не є, а хлопець страшенно розумний, а такі розумники часто мають нездорову психіку, правда ж? Трохи нестабільні, так? Попитають у малого, як знайдуть, а знайти його — справа часу. Діти тікають, та навіть найрозумніші не можуть ховатися вічно.
І цей ховатиметься недовго.
Люк прокинувся, пам’ятаючи свій сон — не зовсім кошмар, але точно не з приємних. У нього в кімнаті — якась дивна жінка, вона схиляється над ліжком, біляве волосся звисає обабіч обличчя. «Еге ж, як тільки схочеш», — сказала вона. Наче дівка з тих порнороликів, що вони інколи дивилися з Рольфом.
Люк сів, роззирнувся і спершу вирішив, що це черговий сон. Його кімната (ті самі сині шпалери, ті самі постери, той самий письмовий стіл із кубком Малої бейсбольної ліги), але куди поділося вікно? Вікно, що виходило на Рольфів будинок, щезло.
Люк міцно стулив повіки, тоді різко розплющив. Нічого не змінилося. Кімната без вікон так і лишилася без вікон. Він хотів був себе вщипнути, але це такий заїжджений прийом. Натомість він побарабанив собі пальцями по щоці. Усе по-старому.
Хлопець вибрався з ліжка. Одяг висів на стільці, куди напередодні ввечері поклала його мама: спіднє, шкарпетки і футболка — на сидінні, джинси — перекинуті через спинку. Люк повільно одягнувся, усе позираючи на те місце, де мало б бути вікно, а тоді заходився взуватися. По боках кросівок стояли його ініціали, «ЛЕ», як і належить, тільки от середня риска в літері «Е» трохи задовга — у цьому Люк був певен.
Він перевернув їх підошвою догори, видивляючись вуличний бруд, але нічого такого не побачив. Тепер Люк остаточно переконався. Це не його кросівки. Та й шнурівки не такі, як треба. Надто чисті. Проте взуття пасувало ідеально.
Люк підійшов до стіни, приклав до неї руки і почав натискати, обмацувати поверхню, шукаючи під шпалерами вікно. Але вікна не було.
Тоді Люк загадався, чи він часом не збожеволів, чи не зламався, як це траплялося з дітьми в жахастиках, що їх написав і зняв М. Найт Ш’ямалан. Діти з високорозвиненим інтелектом схильні ж до таких зривів? Але Люк не збожеволів. Він був такий самий притомний, як і ввечері, коли лягав спати. У кіно божевільні діти вважають себе притомними, і це фірмовий прийом Ш’ямалана, але якщо спиратися на книжки з психології, які прочитав Люк, то більшість божевільних усвідомлюють свій безум. Тож із Люком усе гаразд.
Коли він був ще малим (п’ять років віку проти теперішніх дванадцяти), то, мов навіжений, збирав передвиборчі значки. Тато радо допомагав розширювати колекцію, бо більшість значків задешево продавалися на eBay. Особливо Люка причаровували (з причин, які він і сам собі не міг пояснити) значки кандидатів, які програли президентські вибори. Запал із часом минув, і більша частина колекції, певно, тепер лежала на горищі чи в підвалі, але один значок Люк приберіг — такий собі талісман. На ньому був синій літак, а колом літака — фраза: «КРИЛА ЗА ВІЛЛКІ». Венделл Віллкі змагався з Франкліном Рузвельтом у президентських перегонах 1940 року, але зазнав нищівної поразки, вигравши всього лиш у десяти штатах із загальною кількістю у вісімдесят два голоси виборників.
Люк тримав цей значок у своєму кубку Малої ліги. Тепер він спробував його намацати, але нічого не знайшов.
Тоді він перейшов до постера з Тоні Гоуком, який стрибав на своїй дошці «Бьордгауз». На перший погляд плакат був той самий, але ж ні. Бракувало маленького розриву з лівого боку.
Не його кросівки, не його постер, немає значка Віллкі.
Не його кімната.
У грудях щось затріпотіло, і Люк кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Підійшов до дверей і схопився за ручку з упевненістю, що в цій кімнаті його замкнули.
Двері прочинились, але коридор за ними виявився геть не схожим на галерейку на другому поверсі будинку, в якому він прожив дванадцять із гаком років. Замість обшитих деревом стін Люк побачив шлакобетон, блоки пофарбовані в блідо-зелений промисловий колір. Навпроти дверей висів плакат із трьома дітьми. Вони були приблизно одного віку з Люком і бігли крізь високу траву якоюсь лукою. Один застиг у напівстрибку. Діти були або подурілі, або щасливі до безтями. Унизу стояла фраза, яка натякала на другий варіант. «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ» — ось що там було написано.