Гелен гмикнула.
— Так ось ти хто — мазунчик.
Люк пригадав, як Тоні зацідив йому ляща, і загадався, чи чекає невдовзі така сама доля і Гелен.
— Ні, але Морін не така, як інші. Вона відповідає добром на добро.
— І довго ти вже тут, Люку?
— Одразу перед тобою прибув.
— То звідки ти знаєш, хто хороший, а хто — ні?
— Морін нормальна, ось і все. Допоможи мені з одягом.
Гелен прихопила з комоду штани і труси (не оминувши нагоди полазити по інших шухлядах), і вони рушили назад до кімнати Каліші. Дорогою Гелен спитала, чи проходив Люк якісь тести, про які розповідав їй Джордж. Люк сказав, що ні, але показав їй чип у вусі.
— Не опирайся. Я опирався й отримав ляпаса.
Гелен завмерла.
— Та йди ти!
Люк повернув голову, щоб показати щоку, де й досі виднілися два бліді синці від пальців Тоні.
— Мене ніхто не лупитиме, — сказала Гелен. — Це теорія, яку не варто перевіряти на практиці. — Вона вихнула своєю двоколірною копицею. — Вуха в мене вже проколоті, тож мала біда.
Каліша сиділа в себе на ліжку, а поруч із нею — Ейвері, дупцею на згорнених рушниках. Вона пригладжувала йому спітніле волосся. Малий дивився на неї замріяно, немов вона була принцесою Тіаною[52]. Гелен кинула одяг Люкові. Він не очікував і впустив на підлогу труси зі Спайдерменом у різних динамічних позах.
— Нема в мене бажання дивитися на його дзюрку-цюцюрку. Піду я спати. Може, коли прокинуся, то опинюся в себе в кімнаті, своїй справжній кімнаті, і все це минеться, мов сон.
— Щасти тобі з цим, — сказала Каліша.
Гелен покрокувала геть. Люк підібрав труси Ейвері саме вчасно, щоб поглянути, як вона вихляє стегнами у вицвілих джинсах.
— Ням-ням, скажи? — рівним тоном мовила Каліша.
Люк передав їй одяг, відчуваючи, як пашіють його щоки.
— Це так, але над особистісними якостями їй ще працювати й працювати.
Він сподівався, що насмішить Калішу, йому подобався її сміх, але дівчина зажурилася.
— Це місце виб’є з неї весь дур. Ще трохи, і вона тікатиме й здригатиметься щоразу, як бачитиме чоловіка в синій уніформі. Як і всі ми. Ейвері, тобі треба перевдягнутися, ось твої речі. Ми з Люком відвернемося.
Вони стали до малого спинами і крізь прочинені двері втупили погляди в плакат, що називав це місце раєм. Позаду чулися сопіння і шурхотіння. Зрештою Ейвері промовив:
— Я вдягнувся. Можете обертатися.
Вони обернулися.
— А тепер віднеси ці мокрі штанці від піжами у вбиральню, — сказала Каліша, — і повісь на краї ванни.
Він, не сперечаючись, виконав прохання, тоді почовгав назад.
— Я все зробив, Ша.
З його голосу випарувалася лють. Тепер він звучав утомлено і зніяковіло.
— Ото й добре. А тепер залізай у ліжко. Лягай, уже можна.
Каліша сіла, вмостила ноги Ейвері собі на коліна, тоді похлопала долонькою біля себе. Люк присів і спитав у Ейвері, чи йому покращало.
— Мабуть, — відповів хлопчик.
— Не мабуть, а точно, — сказала Каліша і знову взялася гладити малому волосся.
Люк відчув (може, повна фігня, а може, ні), що між цими двома багато чого відбувалося. Такий собі внутрішній трафік.
— Давай уже, — сказала Каліша. — Розказуй йому свій жарт, якщо так кортить, а потім спи, бляха.
— Ти сказала погане слово.
— Авжеж. Розповідай йому жарт.
Ейвері глянув на Люка.
— Окей. Ну, перший — під мостом без хвоста, другий — на мосту з хвостом, а третій — на кортанах. Хто це?
Люк подумав був сказати Ейвері, що в пристойному товаристві так людей не називають, але потім вирішив, що в Інституті про пристойне товариство можна навіть не заїкатися, тож просто сказав:
— Не знаю.
— Бик! Тямиш?
— Атож. Чому курча дорогу перейшло?
— Щоб потрапити на інший бік?
— Ні, бо дурне було. А тепер спи.
Ейвері почав іще щось казати, може, другий жарт пригадав, але Каліша його втихомирила. Вона безперестанку гладила його по голові. Губи беззвучно рухалися. Повіки в Ейвері обважніли. Очі почали заплющуватися, потім розчахнулись, потім знов заплющились і розчахнулись, цього разу вже повільніше. Тоді повіки опустилися і більше не піднімались.
— Що ти йому зробила? — спитав Люк.
— Заспівала колискову, що колись співала мені мама. — Каліша говорила трохи голосніше за звичайний шепіт, та в інтонаціях усе одно читалися здивування і задоволення. — Я б у ноти не попала навіть упритул, але коли співаєш подумки, то мелодія, здається, вже не так важлива.