— То що, не все так погано, правда? — спитала його Ґледіс, коли вони вже піднімалися в ліфті. — Багато галасу з нічого.
Люк хотів був поцікавитися, чи вона також сказала б «нічого», якби йшлося про її власну дупу. Нікі, певно, поцікавився б, але він не був Нікі.
Ґледіс обдарувала його черговою нещирою усмішкою, яка жахала Люка дедалі більше.
— Ти вчишся поводитись пристойно, і це чудово. Ось тобі жетон. Хоча ні, ось тобі два. Я сьогодні щедра.
Люк узяв.
Пізніше, коли він, похиливши голову, стояв під душем і струмені води пробиралися між пасмами волосся, Люк розплакався. Принаймні в одному вони з Гелен були схожі — йому теж хотілося, щоб усе це виявилося сном. Він би все віддав, навіть свою душу, щоб знову прокинутися від сонячних променів на ліжку і відчути запах смаженого бекону з кухні на першому поверсі. Сльози зрештою скінчились, і Люк відчув щось нове поза смутком і втратою, щось вагоміше й твердіше. Мов кам’яне підґрунтя, якого він до цього моменту не знав. І від усвідомлення, що воно є, стало легше.
Це був не сон, це відбувалося насправді, і просто вибратися звідси вже здавалось недостатнім. Кам’яне підґрунтя жадало більшого. Воно хотіло викрити цю зграю покидьків, що крали й мучили дітей, — від місіс Сіґсбі до Ґледіс з її пластиковими посміхами і Зіка з його слизьким ректальним термометром. Хотіло обвалити Інститут їм на голови, як Самсон завалив храм Даґона на филистимлян. Люк розумів, що це лиш ненависницька неспроможна фантазія дванадцятирічного хлопця, та все одно цього прагнув, і якщо знайдеться спосіб втілення, він обов’язково ним скористається.
Як любив казати його батько, добре мати якусь ціль — це допомагає пережити складні часи.
Коли Люк дістався кафетерію, там уже було безлюдно. Тільки самотній прибиральник («ФРЕД», як було зазначено на бейджику) мив шваброю підлогу. Для ланчу ще було зарано, але на столі біля дверей стояла миска з фруктами — апельсини, яблука, виноград і пара бананів. Люк узяв яблуко, потім пішов до торговельного автомата і за один жетон купив пачку попкорну. Сніданок чемпіонів, подумалося йому. Мама від такого розсатаніла б.
Люк поніс їжу в кімнату відпочинку і визирнув у вікно на дитячий майданчик. Джордж і Айріс сиділи за столиком для пікніків і грали в шашки. Ейвері грався на батуті, стрибав невисоко та обережно. Нікі й Гелен ніде не було видно.
— Це, мабуть, найгірше поєднання інгредієнтів, що я бачила, — сказала Каліша.
Люк підстрибнув, кілька зерняток попкорну вилетіли з торбочки й упали на підлогу.
— А щоб тобі! Налякати людину до смерті — от розвага, правда?
— Вибач.
Каліша присіла, підібрала розсипаний попкорн і кинула собі в рота.
— З підлоги? — спитав Люк. — Повірити не можу, що ти це зробила.
— Правило п’яти секунд.
— Згідно з Національною службою охорони здоров’я, тою, що в Англії, правило п’яти секунд — це міф. Сон рябої кобили.
— Що, в обов’язки генія входить руйнування ілюзій?
— Ні, я просто…
Каліша всміхнулась і підвелась.
— То я жартую з тебе, Люку. Вітрувата дівчина з тебе жартує. Втямив?
— Так.
— Ректальний градусник мав?
— Так. І давай про це не будемо.
— Домовились. Хочеш пограти в крибедж[53] до ланчу? Якщо не знаєш правил, я тебе навчу.
— Знаю, але не хочу. Мабуть, я трохи побуду в себе в кімнаті.
— Міркуватимеш над ситуацією?
— Щось типу того. Побачимось за ланчем.
— Як пролунає тень-телень, — сказала Каліша. — Згода. Не журися, маленький герою, і дай мені «п’ять».
Вона підняла руку, і Люк помітив, що між великим і вказівним пальцями вона щось стискає. Він притис свою білу долоню до її коричневої, і між їхніми руками перейшов складений обривок паперу.
— Забачимось, хлопче.
Каліша рушила на майданчик.
Повернувшись до себе, Люк влігся на ліжко, вмостився на бік обличчям до стіни і розгорнув папірець. Ось що написала Каліша малесенькими, дуже охайними друкованими літерами:
«Зустрінься з Морін біля автомата з льодом, навпроти кімнати Ейвері — ЧИМШВИДШЕ. Записку змий у туалеті».
Люк зібгав папірець, пішов у ванну кімнату і впустив його в унітаз, знімаючи при цьому штани. Він почувався дивно, наче грався в шпигунів із малечею, та водночас зовсім не безглуздо. Йому ой як хотілося вірити, що хоч у la maison du chier[54] немає камер спостереження, але до кінця повірити в це він не міг.