Автомат із льодом. Там, де з ним учора говорила Морін. А це вже цікавіше. Зі слів Каліші, у Передній половині було кілька місць, де аудіоспостереження працювало погано чи не працювало взагалі, але Морін надавала перевагу саме цій локації. Може, там вона безпечніше почувалась — імовірно, через надто гомінливий автомат. А може, Люк просто робить висновки без достатньої кількості фактів.
Перед зустріччю з Морін він хотів зайти на сайт «Стар Триб’юн» і вже сів за комп’ютер. Навіть запустив містера Ґріффіна, але на тому й зупинився. Чи йому справді так хочеться знати? Що як, приміром, ці покручі, ці почвари, брешуть і його батьки померли? Зайти на «Триб» у пошуках цієї інформації — все одно що поставити життя на колесо рулетки в казино.
Не зараз, вирішив Люк. Може, коли минеться відчуття приниження після термометра, але не зараз. Може, він вчиняє як сцикун — то й нехай. Люк вимкнув комп’ютер і прогулявся в інше крило. Морін біля автомата не було, але її візок із білизною стояв трохи далі коридором Ейвері (як його тепер називав про себе Люк), і він чув, як покоївка співає щось про дощові краплини. Люк пішов на звук голосу і побачив, як вона стелить свіжі простирадла в кімнаті, завішеній постерами Всесвітньої федерації реслінгу зі здоровецькими бугаями у спандексових шортах — ті були з вигляду такі злісні, наче ковтали цвяхи, а випльовували вже скріпки.
— Добрий день, Морін, як справи?
— Добре, — відповіла вона. — Спина трохи болить, але в мене є мотрин.
— Хочете, допоможу?
— Дякую, але це вже остання кімната, я майже закінчила. Дві дівчинки й один хлопчик. Скоро мають прибути. Це хлопчача кімната. — Вона вказала на постери і розсміялася. — А то б ти сам не здогадався.
— Ну, я думав набрати трохи льоду, але в мене в кімнаті немає відерця.
— Вони складені в комірці біля автомата.
Морін випрямила спину, вперла руки в поперек і скривилася. Люк почув, як хрустять у неї хрящики.
— Ох, так набагато краще. Ходімо покажу.
— Тільки якщо вам не складно.
— Зовсім не складно. Ходи. Можеш поштовхати візочок, якщо хочеш.
Поки вони крокували коридором, Люк міркував про своє дослідження проблеми Морін. Одна жаска статистика особливо впадала в око: американці заборгували понад дванадцять трильйонів доларів. Гроші витрачені, проте не зароблені, просто обіцяні. Такий парадокс міг сподобатися тільки бухгалтеру. Велика частина цього боргу була пов’язана з іпотекою на житло і бізнес, але вагома доля позик вела також до маленьких пластикових прямокутників, які всі ми носимо в гаманцях і сумочках: такий собі оксикодон[55] американського покупця.
Морін відчинила невелику комірчину праворуч від автомата з льодом.
— Можеш сам собі одненьке дістати, щоб я не нахилялася? Хтось один нерозумний запхав усі відра в самий кінець.
Люк потягнувся по відро і водночас тихо заговорив:
— Каліша описала мені вашу проблему з кредитками. Я, мабуть, знаю, як усе залагодити, але це багато в чому залежить від вашого офіційного місця проживання.
— Мого офіційного…
— У якому штаті ви мешкаєте?
— Я… — Морін швидко, знишка роззирнулася. — Ми не маємо права ділитись особистою інформацією з пожильцями. Мені це коштуватиме роботи, якщо дізнаються. І не тільки роботи. Люку, чи можу я тобі довіряти?
— Триматиму рот на замку.
— Я живу у Вермонті. Місто Берлінгтон. Саме туди поїду на відпускному тижні. — Сказавши це Люку, вона наче зняла якусь внутрішню заборону, і хоч говорила Морін тихо, слова з неї просто виливалися. — Щойно почнеться відпустка, я першим ділом матиму стерти з телефона купу докучливих дзвінків. А коли дістануся додому — ще одну купу з автовідповідача на тому телефоні. Ну, на міському. Коли автовідповідач переповнюється, то в поштовій скриньці й під дверима мені лишають листи — попередження, погрози. Автівка, то її нехай забирають коли завгодно, вона вже розваль, але тепер ідеться про мій дім! За дім я вже розрахувалась — без його допомоги. Погасила іпотеку з премії за підписання контракту, коли влаштувалася сюди на роботу, а саме через це і влаштувалася, та будинок все одно заберуть, пропаде теє, як його там…
— Майнове право, — пошепки мовив Люк.
— Точно, воно. — Запалі щоки Морін взялися рум’янцем — чи то від сорому, чи то від люті, Люк не знав напевно. — А коли вони заберуть будинок, то забажають собі все те, що я відклала на чорний день, але ж то не для мене! Не для мене, а вони все одно заберуть. Так вони кажуть.