— З тобою все гаразд, — сказав Гендрікс. — Це мине.
Обіцянка трохи підбадьорила, але в цю саму мить до Люка став наближатись інший лікар з трубкою в руках, яку, вочевидь, мав намір засунути йому в горло, як у цьому буде потреба. Гендрікс поклав руку колезі на плече.
— Дай йому ще пару секунд.
Люк із відчаєм вдивлявся в лікарів, підборіддям стікала слина, і він уже був певен, що це останні обличчя, які він побачить у житті… аж раптом горло розклепилось. Люк зі свистом набрав повні легені повітря.
— Бачиш? — сказав Гендрікс. — Усе гаразд. Обійдемося без інтубації, Джиме.
— Що… що ви зі мною зробили?
— Анічогісінько. Ти в нормі.
Лікар Еванс передав пластикову трубку Брендону і став на місце Гендрікса. Він посвітив Люку в очі, тоді взяв невелику лінійку і виміряв відстань між ними.
— Контактні лінзи носиш?
— Я хочу знати, що це було! Я дихати не міг! Ковтати не міг!
— З тобою все гаразд, — сказав Еванс. — Ковтаєш будь здоров. Колір повертається до норми. То ти носиш контактні лінзи чи ні?
— Не ношу, — відповів Люк.
— Добре. Молодчинка. Будь ласка, дивись прямо перед собою.
Люк поглянув на стіну. Відчуття, наче він забув, як дихати, зникло. Брендон опустив білий екран і приглушив світло.
— Дивися прямо, — сказав лікар Еванс. — Один раз відведеш очі, і Брендон дасть тобі ляща. Другий раз відведеш погляд, і він ударить тебе струмом — з низькою напругою, але дуже болісно. Зрозумів?
— Так, — сказав Люк.
Він ковтнув. Усе було в нормі, горло було в нормі, але серце билося вдвічі швидше за норму.
— А Американська медична асоціація в курсі про це?
— Заткни пельку, — мовив Брендон.
Люк подумав, що «заткнути пельку» — це тутешнє налаштування за замовчанням. Він почав себе заспокоювати, що найгірше вже позаду, що зараз буде звичайний офтальмологічний огляд, що інші діти це вже проходили і нічого з ними не трапилось, та все одно продовжував ковтати, наче перевіряв, чи досі може. Зараз на екрані з’явиться офтальмологічна таблиця, він її прочитає, і все скінчиться.
— Прямо перед собою, — мало не проворкував Еванс. — Дивись на екран і нікуди більше.
Зазвучала музика, скрипки вигравали якусь класичну мелодію. Для заспокоєння, як подумав Люк.
— Присцилло, вмикай проєктор, — сказав Еванс.
Замість офтальмологічної таблиці посеред екрана з’явилася синя цятка, злегка запульсувала, наче мала власне серцебиття. Під нею показалася червона точка, і Люк згадав про ЕАЛ — «Вибач, Дейве». Потім — зелена. Червона і зелена цятки пульсували в такт із синьою, потім усі три почали миготіти. Стали проявлятись інші, спершу по одній, потім парами, тоді дюжинами. Невдовзі весь екран заполонили сотні миготливих різнокольорових цяток.
— На екран, — проворкотав Еванс. — На екра-а-а-ан. Тільки туди.
— То якщо я їх сам не бачу, ви робите мені показ? Наче помпу перед запуском розкачуєте чи щось таке? Це не…
— Заткнися.
Цього разу це був голос Присцилли.
Тепер цятки почали вихрувати. Ганялися одна за одною мов навіжені, літали по спіралі, збивалися в зграї, утворювали кола, що піднімалися, спадали і носилися хрест-навхрест. Скрипки пришвидшувались, легка класична мелодія почала перетворюватись на «гоудаун»[59]. Цятки вже не просто рухались, а утворили щось на кшталт електронного табло на Таймс-сквер, тільки з розпаяними платами і постійним нервовим зривом. Люк почувався так, наче зрив у нього самого. Він згадав, як Гаррі Кросс блював крізь сітчастий паркан, і зрозумів, що з ним станеться те саме, якщо він не покине дивитися на ці божевільні, невпинні кольорові цятки, а йому не хотілося блювати, бо все виллється на коліна, воно…
Брендон зарядив йому ляща, хорошого та сильного. Звук нагадував тріскіт невеличкої петарди, що вибухнула десь поруч і водночас десь далеко.
— Дивися на екран, соколику.
По верхній губі текло щось тепле. «Цей сучий син поцілив мені не тільки в щоку, а й у ніс», — подумав Люк, та це вже видавалось неважливим. Вихори цяток немов залізали до нього в голову, проникали в мозок, наче енцефаліт або менінгіт. Точно, що якийсь там «-іт».
— Окей, Присцилло, вимикай, — сказав Еванс.
Але Присцилла його, певно, не почула, бо цятки не зникали. Вони розпросторювались і стискались, з кожним разом їх обсяг тільки збільшувався: ву-у-уш! — зникла, зіп! — з’явилась знову, ву-у-уш і зіп. Вони стали тривимірні, вийшли за межі екрана, кинулися до Люка, потім назад, до нього і назад, до…