Фраза «Яка з цього користь?» стала ще однією мантрою. Люк усвідомлював, що це згубний спосіб мислення, ще один крок стежкою, яка веде до прийняття цього місця. Люку не хотілося нею йти, аж ніяк не хотілося, але від логіки нікуди дітися. Якщо увага великої Ґ. утішає двох маленьких Ґ., то хай краще так і буде, але коли Люк згадував, що ці дівчатка ще познайомляться з ректальним термометром… і світними цятками…
— Що з тобою? — спитав Нікі. — Ти такий, наче лимона вкусив.
— Нічого. Думаю про Айріс.
— Забудь про неї, чуваче.
Люк глянув на нього.
— Як безсердечно.
Нікі стенув плечима.
— Правда часто така буває. Хочеш піти погратися в «коняку»?
— Ні.
— Нумо. Я пробачу тобі одну «К», а потім навіть на спині покатаю.
— Я пас.
— Що, слабо? — беззлобно спитав Нікі.
Люк похитав головою.
— Тільки більше засмучуся. Я раніше часто грав у «коняку» з татком.
Люк почув «раніше» і зненавидів це слово.
— Окей, я зрозумів. — Нік поглянув на Люка з тим виразом, який Люк просто терпіти не міг, особливо у виконанні Вілгольма. — Слухай, чуваче…
— Що?
Нікі зітхнув.
— Якщо передумаєш, я надворі.
Люк вийшов із кафетерію і неспішно рушив далі коридором (коридором під назвою «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ»), потім — наступним, який подумки охрестив «коридор автомата з льодом». Морін ніде не було видно, тож Люк пішов собі далі. Минув кілька мотиваційних постерів і ще кілька кімнат, по дев’ять з кожного боку. Усі двері були прочинені навстіж, а за ними виднілись незастелені ліжка і стіни, на яких нічого не висіло. І від цього було видно їхнє справжнє призначення: в’язничні камери для дітей. Люк проминув прибудову з ліфтом і рушив далі повз порожні кімнати. Певні висновки напрошувались самі собою. Один, наприклад, полягав у тому, що колись в Інституті було набагато більше «гостей». Якщо тільки керівництво не склало собі надто оптимістичних прогнозів.
Врешті-решт Люк вийшов до іншої кімнати відпочинку, де широкими, апатичними рухами полірував підлогу прибиральник на ім’я Фред. Там також стояли автомати для снеків і напоїв, але порожні, вимкнені з розетки. Дитячого майданчика надворі не було, тільки посипана гравієм латка землі, ще один сітчастий паркан, за яким виднілись лавки (імовірно, що для співробітників, які хочуть перепочити за межами Інституту) і низька зелена адміністративна будівля ярдів за сімдесят чи трохи далі[64]. Лігво місіс Сіґсбі, яка повідомила Люку, що він тут на службі.
— Що ти тут робиш? — спитав прибиральник Фред.
— Просто гуляю, — відповів Люк. — Роздивляюся, що цікавого.
— Нічого цікавого тут нема. Іди туди, звідки прийшов. Пограйся з іншими.
— А що, як я не хочу?
Прозвучало це не зухвало, а якось жалюгідно, і Люк пошкодував, що відкрив рота.
На одному стегні у Фреда висіла рація, а на другому — шокер. І Фред уже його торкався.
— Іди звідси. Ще раз не повторюватиму.
— Окей. Гарного дня, Фреде.
— Якого ще нахер гарного дня.
Знову ввімкнулася полірувальна машинка.
Люк пішов геть, дивуючись, як швидко всі безумовні припущення щодо дорослих (насамперед що вони добре до тебе ставляться, якщо ти чиниш так само) розвіялися в прах. Він намагався не зазирати до порожніх кімнат, повз які проходив. Від них ставало моторошно. Скільки дітей у них пережило? Що з ними відбувалося, коли вони потрапляли в Задню половину? І де вони зараз? Удома?
— Які нахер удома, — пробурмотів Люк і пошкодував, що поруч немає мами, яка б почула лайку і докорила йому за це. Без батька було погано. А без мами він весь час почувався так, наче йому щойно вирвали зуба.
Дійшовши до коридору з автоматом для льоду, він побачив, що при дверях до кімнати Ейвері стоїть візочок Морін. Люк зазирнув усередину, і жінка всміхнулася до нього, розправивши брижі на покривалі.
— Усе гаразд, Люку?
Дурне питання, але він знав, що то без злого умислу. Яким чином він це знав — причина у вчорашньому світловому шоу. Або ж ні.