Обличчя в Морін від учора зблідло, зморшки навколо рота поглибились. «З цією жінкою щось негаразд», — подумав Люк.
— Авжеж. А у вас?
— Добре. — Вона брехала. Це вже не чуйка, не видіння, а непорушний факт. — Окрім того, що цей… Ейвері… обмочив сьогодні ліжко. — Вона зітхнула. — Не він перший і не він останній. Пощастило, що матрац наскрізь не протік. А ти ходи собі, Люку. Гарного тобі дня.
Морін дивилася просто на нього, в очах була надія. Хоча, може, надія крилася в чомусь позаду цих очей. «Вони мене змінили, — подумав Люк. — Не знаю як і не знаю наскільки, але так, змінили. Чогось мені додали». Люк був дуже радий, що збрехав на тесті з картами. І дуже радий, що в його брехню вірили. Принаймні поки що.
Люк прикинувся, наче збирається йти, а тоді розвернувся.
— Я, мабуть, ще льоду наберу. Мені вчора понавішали лящів, обличчя болить.
— То ходи, синку. Ходи набери.
І знову це «синку» його зігріло. Від нього хотілось усміхатися.
Він узяв у себе в кімнаті відерце, вилив талу воду в раковину і повернувся з ним до автомата. Морін уже була там, вона стояла, перехилившись, упершись сідницями в шлакобетонну стіну, обхопивши руками литки майже біля щиколоток. Люк поспішив до неї, та вона відмахнулась.
— Просто потягаю спину. Кістками хрущу.
Люк відчинив кришку автомата і став набирати лід. Він не міг передати Морін записку, як це зробила Каліша, бо хоч у нього був ноутбук, та паперу і ручки не було. Навіть недогризка олівця. Може, воно й на краще. Записки тут передавати небезпечно.
— Лі Фінк, у Берлінгтоні, — пробурмотів він, нагрібаючи лід. — Рудольф Дейвіс, у Монпельє. В обох по п’ять зірок на «Legal Eagle». Це сайт для споживачів. Запам’ятаєте імена?
— Лі Фінк, Рудольф Дейвіс. Благослови тебе Боже, Люку.
Люк знав, що на цьому можна й закінчити, але йому було цікаво. Йому завжди було цікаво. Тож замість піти він заколотив кригу, наче хотів її подрібнити. Дрібнити не було потреби, але тріскіт виходив добрий і гучний.
— Ейвері сказав, що ви збираєте гроші для якогось хлопчика. Це, звичайно, не моя справа…
— Малий Діксон — один із ясновидців, так? Певно, дуже сильний, мочиться він у ліжко чи ні. У нього досьє без рожевих наліпок.
— Так і є. — Люк продовжив мішати лід совочком.
— Ну, він правий. Мого хлопчика всиновили через церкву, одразу як він народився. Я хотіла його собі лишити, але пастор і мама мене відмовили. Тобі справді небайдуже, Люку?
— Так.
Справді небайдуже, але розводити довгі розмови — погана ідея. Вони, може, і не чують, та можуть бачити.
— Коли в мене почала боліти спина, я вирішила, що маю знати, що з ним сталось, і я дізналась. За законом не можна розголошувати, куди потрапляють такі діти, але церква веде записи ще з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого, і я добула комп’ютерний пароль. Пастор тримає його під клавіатурою в приході. Мій хлопчик живе всього за два міста від мого, у Вермонті. Закінчує старші класи. Хоче ходити в коледж. І про це я дізналася. Мій син хоче в коледж. Ось для чого ці гроші, а не на оплату боргів того брудного собаки.
Вона витерла очі рукавом — швидкий, майже непомітний рух.
Люк зачинив автомат і випрямив спину.
— Не натруджуйте спину, Морін.
— Не буду.
А якщо це рак? Люк знав, що саме так вона і вважає.
Він уже розвертався, коли Морін торкнулася його плеча й нахилилася. З рота погано пахло. Запах хворої людини.
— Моєму хлопчику не треба навіть знати, звідки ті гроші взялися. Але вони йому потрібні. І ще, Люку. Роби як вони тобі кажуть. Усе роби. — Вона повагалася. — І якщо захочеш про щось таке з кимось поговорити… говори тут.
— Я думав, є ще інші місця, де…
— Говори тут, — повторила вона і покотила свій візок коридором у той бік, звідки прийшла.
Повернувшись на дитячий майданчик, Люк із подивом побачив, що Нікі грає в «коняку» з Гаррі Кроссом. Вони сміялися, штовхались і лаяли один одного так, наче дружать із першого класу. Гелен сиділа за столиком і грала з Ейвері в «п’яничку» на дві колоди. Люк присів біля неї і спитав, хто виграє.
— Важко сказати, — відповіла Гелен. — Минулого разу Ейвері мене побив, але зараз у нас рівні шанси.
— Вона думає, що це нудно до всирачки, просто чемно поводиться, — вставив Ейвері. — Правильно, Гелен?
— Так воно і є, малий Крескіне[65], так і є. А після цього ми зіграємо в «оладки». І тобі це не сподобається, бо «оладки» я відвішую нівроку.