Люк роззирнувся, аж раптом у серці тривожно кольнуло. Перед очима розквітла ескадрилья примарних цяток, вони з’явилися й одразу щезли.
— Де Каліша? Її ж не…
— Ні-ні, нікуди її не забрали. Вона просто приймає душ.
— Люкові вона подобається, — оголосив Ейвері. — Прям дуже подобається.
— Ейвері.
— Що, Гелен?
— Про деякі речі краще не говорити вголос.
— Чом?
— А чом ти не прийшов, як місяць зійшов? — Раптом вона відвела погляд. Прочесала пальцями своє двоколірне волосся, може, щоб приховати, як губи тремтять. Якщо так, то в неї не вийшло.
— У чому річ? — спитав Люк.
— Чому б тобі не запитати в малого Крескіна? Він усе бачить, усе знає.
— Їй градусник у дупу запихали, — відповів Ейвері.
— А-а, — сказав Люк.
— Атож, — мовила Гелен. — Нічогеньке таке, блядь, приниження.
— Наруга, — додав Люк.
— Але така солодка й бажана, — сказала Гелен, і вони обоє розсміялися.
Гелен сміялася зі сльозами на очах, але сміх — це завжди добре, і спромогтися на нього тут — справжній скарб.
— Не розумію, — сказав Ейвері. — Як градусник у дупі може бути солодкий і бажаний?
— Солодкий, це якщо лизнути кінчик, коли вже дістали, — сказав Люк, і вони всі аж заревіли.
Гелен ляснула по столу, і карти розлетілись навсібіч.
— Ой Божечки, я зараз упісяюсь, фу, як гидко, не дивіться!
Вона помчала геть і мало не збила з ніг Джорджа, який щойно вийшов надвір, наминаючи цукерку з арахісовим маслом.
— Що з нею таке? — спитав Джордж.
— Упісялася, — мимохідь повідомив Ейвері. — Я теж сьогодні ліжко обпісяв, тому я її розумію.
— Дякую за інформацію, — усміхаючись, відказав Люк. — Ходи погуляй в «коняку» з Нікі й новеньким.
— Ти здурів? Вони завеликі, і Гаррі мене вже раз штовхнув.
— То йди пострибай на батуті.
— Набридло.
— То все одно йди пострибай. Мені треба поговорити з Джорджем.
— Про вогники? Які вогники?
«Малий химерний до всирачки», — подумав Люк.
— Іди пострибай, Ейвестере. Покажи, як ти вмієш передом беркицати.
— Тільки шию собі не скрути, — сказав Джордж. — А як скрутиш, я тобі на похороні заспіваю «Ти така гарна»[66].
Ейвері пару секунд незмигно дивився на Джорджа, а тоді сказав:
— Ти ж ненавидиш цю пісню.
— Так, — відповів Джордж. — Так, ненавиджу. Те, що я сказав, називається сатирою. Чи іронією. Я завжди їх плутаю. А тепер іди. Прикинься дверима і розчинися.
Хлопці подивилися вслід Ейвері, який поплентався до батута.
— Цьому малому десять, і якщо не брати до уваги сране ясновидіння, то поводиться він хіба що на шість, — сказав Джордж. — Оце хрінь.
— Ще й яка хрінь. Скільки тобі, Джордже?
— Тринадцять, — похмуро відповів Джордж. — Але нині почуваюся на сто. Слухай, Люку, вони ж сказали, що з нашими батьками все гаразд. Ти в це віриш?
Делікатне питання. Зрештою Люк мовив:
— Не… зовсім.
— А якби міг дізнатися напевно, то дізнався б?
— Не знаю.
— Я — ні, — сказав Джордж. — У мене і так скорбот по горло. А якщо ще й дізнатись, що вони… сам знаєш… я б зламався. Але не можу про це не думати. Ну, постійно думаю.
«Я міг би для тебе дізнатися, — подумав Люк. — Міг би нам обом дізнатися». Він мало не нахилився і не зашепотів Джорджу на вухо. А потім згадав, як Джордж сказав, що у нього і так скорбот по горло.
— Слухай, той тест на очі, — сказав Люк. — Тобі його робили?
— Звісно. Усім його роблять. Як і термометр у дупі, як і ЕЕГ, і ЕКГ, і МРТ і ЄЮЯ, і аналізи крові, і перевірки рефлексів, і ще купа різних радостей, що вони для нас припасли, Люкі.
Люк думав був спитати, чи бачив Джордж цятки після того, як вимкнули проєктор, та передумав.
— У тебе були судоми? У мене були.
— Нє. Але мене посадили за стіл, і цей мудило, той лікар із вусиками, показував мені фокуси з картами.
— Маєш на увазі, питав, що на них зображено.
— Так, це і маю на увазі. Я вирішив, що це карти Райна, напевно, мали бути вони. Мене на таких перевіряли за пару років до того, як я опинився в цій чарівній дірі. Тоді, як батьки дізналися, що я справді можу пересувати речі поглядом. Щойно вони переконались, що я не махлюю, як ото зі своїми вічними жартами, то їм захотілося дізнатися, що ще я можу, тож мене повезли до Принстона, де є ота штука під назвою «Центр дослідження аномалій». Чи була. Гадаю, вони вже закрились.
— Аномалій… ти серйозно?
— Ага. Мабуть, звучить якось краще за «дослідження паранормальних явищ». Узагалі-то — не повіриш — це був підрозділ на інженерному факультеті Принстона. Пара аспірантів перевірили мене на картах Райна, та я практично нічого не вгадав. Того дня навіть речі не сильно міг рухати. Таке буває час від часу. — Джордж знизав плечима. — Вони, певно, вирішили, що я махлюю, і мене це влаштувало. Я про те, що в найкращому випадку я можу перекинути гору кубиків, самою силою думки, але дівчат цим нізащо не привабиш. Скажи?