Як хлопець, який максимум що міг, так це не токаючись скинути тацю зі столика в ресторані, Люк цілком погоджувався з Джорджем.
— Тебе по щоках ляпали?
— Було діло, такого ляща піймав, наче молотком стукнули, — сказав Джордж. — Бо я спробував пожартувати. Ляснула та сука на ім’я Присцилла.
— Знаю таку. Сука, що не кажи.
Слово, яке його мама ненавиділа більше за «блядь», і, промовивши його вголос, Люк знову затужив за мамою.
— І ти не знав, що там на картах.
Джордж підозріливо на нього глянув.
— Я ТК, а не ТП. Як і ти. Звідки мені знати?
— Певно, нізвідки.
— У мене була колода Райна в Принстоні, тож я наздогад назвав хрест, тоді зірку, потім хвилясті лінії. Присцилла наказала мені не брехати, тому коли Еванс глянув на наступну карту, я повідомив, що там фото Присцилли з голими цицьками. І ось тоді вона мене ляснула. А потім мені сказали повертатися до себе. По правді, їм якось і нецікаво було. Вони радше розставляли крапки над «і».
— Може, вони насправді нічого й не очікували, — мовив Люк. — Може, ти був просто контрольним піддослідним.
Джордж розсміявся.
— Чуваче, та що мені тут контролювати? Ти про що?
— Ні про що. Забудь. То ти знову їх бачив? Це я про цятки. Різнокольорові вогники.
— Ні. — Тепер Джорджу стало цікаво. — А ти бачив?
— Ні. — Люк раптом зрадів, що поруч немає Ейвері; лишалося тільки сподіватись, що в того малий радіус дії. — Просто… у мене ж судоми були… чи це так здалося… і я боявся, що знову їх побачу.
— Не розумію суть цього місця, — сказав Джордж, тепер уже зовсім похмуро. — Це, з ідеї, державна установа, але… моя мама була купила одну книжку, так? Незадовго до того, як мене повезли в Принстон. Називалася вона «Паранормальні факти і містифікації». Я прочитав, коли мама закінчила. Там був розділ про державні експерименти, про те, що ми можемо робити. ЦРУ такі проводило, ще в п’ятдесятих. Телепатія, телекінез, ясновидіння, навіть левітація і телепортація. Не без ЛСД. Якісь результати були, але нічого значущого. — Джордж нахилився вперед, зазирнув своїми синіми очима в зелені очі Люка. — Ось і ми такі — нічого значущого. Ми що, маємо вибороти світове панування для Сполучених Штатів? Яким чином — пересуваючи пачки крекерів «Салтін», тільки якщо порожні, чи гортаючи сторінки в якійсь книжці?
— Ейвері можна послати в Росію, — сказав Люк. — Буде переповідати, чим Путін снідав або які труси вдягнув, сімейки чи плавки.
На цих словах Джордж усміхнувся.
— І щодо батьків… — почав був Люк, аж тут на майданчик вибігла Каліша і спитала, хто хоче зіграти у «вибивайла».
Хотіли, як виявилось, усі.
Того дня в Люка тестів не було, окрім як випробувати силу власного духу, і цю перевірку він знову провалив. Ще двічі заходив на «Стар Триб» і двічі виходив, хоч за останнім разом устиг глипнути на заголовок, щось про хлопа, який передавив на вантажівці купу людей, щоб довести свою відданість Богу. Жахливий випадок, але це хоча б відбувалося за межами Інституту. Зовнішній світ нікуди не дівся, а тут змінилося принаймні одне: замість щезлої Донни в привітанні ноутбука тепер стояло ім’я Люка.
Рано чи пізно йому доведеться пошукати інформацію про батьків. Він це знав, і тепер цілком зрозумів старий вислів про те, що жодних новин — це хороші новини.
Наступного дня його знову відвели на поверх «С», де лаборант на ім’я Карлос узяв у Люка три ампули крові, зробив укол (жодної реакції), потім спровадив у туалетну кабінку і наказав помочитися в баночку. Після того Карлос і похмура санітарка на ім’я Вайнона провели його вниз на поверх «D». Вайнона була начебто з поганців, і Люк навіть не намагався з нею заговорити. Його завели до великої кімнати з МРТ-трубою, що, мабуть, коштувала мегадорого.
«Це, з ідеї, державна установа», — сказав Джордж. Якщо так, то що сказали б Джон і Джозі К’ю Паблік[67] про те, на що витрачаються гроші з їхніх податків? Люк вирішив, що в країні, де люди верещать про Великого Брата, навіть коли стикаються з такими мізерними вимогами, як надягати мотоциклетний шолом чи мати ліцензію на носіння зброї, відповідь буде — «нічого значущого».