— Окей, — мовила місіс Сіґсбі, закриваючи теку. — Слухаю тебе, Треворе.
— Ще четверо прибувають із Опаловими, — сказав Стекгаус.
Він зчепив за спиною руки, широко розставив ноги. Наче капітан на носі свого корабля, подумала місіс Сіґсбі. На ньому був фірмовий коричневий костюм — жахливий вибір як для середини літа, з точки зору місіс Сіґсбі, але Стекгаус вважав його частиною іміджу.
— Стільки мешканців у нас не було з дві тисячі восьмого, — додав він.
Тревор відвернувся від вікна, де насправді не було нічого цікавого. Інколи (навіть часто) він дуже втомлювався від дітей. Він не розумів, як воно виходить у вчителів, особливо якщо нема змоги врізати забіякам і вдарити струмом бунтарів, як того колишнього пожильця Ніка Вілгольма.
— Були часи, ще задовго до нас із тобою, коли тут збиралося більше сотні дітей. Існувала черга, — сказала місіс Сіґсбі.
— Окей, ну існувала черга. Радий чути. То навіщо ти мене викликала? Опалові вже на місці, і принаймні один забір вимагає особливого підходу. Я вилітаю сьогодні ввечері. Та дитина перебуває під суворим наглядом.
— Тобто в реабілітаційній клініці.
— Абсолютно точно.
Високофункціональні ТК начебто непогано уживалися в суспільстві, але в таких самих високофункціональних ТП були проблеми, і вони часто зверталися до алкоголю й наркотиків. Полегшували дискомфорт від потоку інформації, як гадав Стекгаус.
— Але воно того варте. Не на рівні з малим Діксоном, він тут незрівнянний, проте близько. То кажи причину свого занепокоєння, і я піду у справах.
— Не занепокоєння, а просто завчасне попередження. І не нависай у мене за спиною, аж не по собі від того стає. Тягни стілець.
Поки він узяв стілець по інший бік столу, місіс Сіґсбі відкрила на робочому столі файл і запустила відео. На екрані з’явився автомат зі снеками, що стояв при вході до кафетерію. Картинка була розпливчаста, кожні десять секунд смикалась, і час від часу виникали статичні перешкоди. Місіс Сіґсбі зловила білий шум і поставила на паузу.
— Перше, на що ти маєш звернути увагу, — сказала вона сухим лекторським тоном, який Стекгаус так ненавидів, — це якість зображення. Вона абсолютно неприйнятна. Те саме стосується принаймні половини відеокамер. У тому сраному маленькому універсамі, що в Бенді, і то кращі за наші стоять.
Вона мала на увазі Деннісон-Рівер-Бенд і була права.
— Я передам кому слід, але, як нам обом відомо, базова інфраструктура в цьому місці — лайно. Останній капремонт робили сорок років тому, тоді в цій країні все було інакше. Легше. На даний момент у нас працюють усього два айтішники, і один із них у відпустці. Комп’ютерне обладнання застаріло, і генератори також. Сама це знаєш.
Місіс Сіґсбі знала. Річ не в браку фінансування, а в неспроможності залучати допомогу ззовні. По суті, «Пастка 22»[73]. Інститут мав лишатися непроникним, а в часи соціальних мереж і гакерів це стає дедалі важчим. Навіть легкий поголос про те, чим вони тут займаються, був рівнозначний поцілунку смерті. І для надзвичайно важливих завдань, що вони тут виконували, і для персоналу. Через те скрута з набором кадрів, із забезпеченням, а ремонти — то взагалі кошмар.
— Ці перешкоди від кухонного устаткування, — сказав Стекгаус. — Міксери, автомати з переробки сміття, мікрохвильовки. Може, вийде з цим почасти розібратися.
— Може, навіть вийде розібратися з плафонами, в яких встановлено камери. У якийсь низькотехнологічний спосіб. Якщо не помиляюсь, це називається «витерти пил». У нас же є прибиральники.
Стекгаус глипнув на годинник.
— Гаразд, Треворе. Я зрозуміла натяк.
Сіґсбі знов увімкнула відео. На екрані з’явилася Морін Альворсон з візком білизни. За нею рушили двоє пожильців: Люк Елліс і Ейвері Діксон, унікальний ТП-поз, який тепер часто ночував з Еллісом. Якість картинки була така собі, зате звук хороший.
73
«Catch-22» — психологічний сатиричний роман Джозефа Геллера про абсурдність війни; вираз «Пастка 22» означає безвихідну, абсурдну ситуацію.