А панночку вмовляє:
— Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
— А тобі, ледащице (знов свариться на мене), — а тобі буде!..
Та й не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впади коло мене плачучи:
— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов’ячко?
IX
Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала[7].
Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітерець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. Опівдня сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу[8] трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька із своїми думками — як у світі жити! Рада, було — боже мій, як рада! — коли зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регіт і гомін… у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; вітають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно, нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:
Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює.
Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним, і тяжкою працею; всі мовчать — хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха…
Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
— Устино! Голубко!
— А що там у вас діється, сестрице? — спитаю її.
— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!
— Про мене нічого?
— Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!
Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.
— Іди, йди, хутенько йди, Усте!
— Куди йти?
— До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!
— Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!
— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо, ходімо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.
— Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик і пані не задлялась[9] прилізти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчали́ся тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) — панночка біжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вік ізгадала!
XI
Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить по-пташиному, привітна, люба — і що то? — не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї… Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається.
— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дівчата… — Дознає неборак, почім ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться. Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля панноччина прийшла — і шарахнули вони усі од неї врозсип, себе самих соромлячися.