— Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
— Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались… Пам’ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
— Садок зелененький, садок квітчастий… Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, — ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?
І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:
— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!
XVII
Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, — купує, крає, складує… Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть!
На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» Інша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очі заплющить: так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусо́ю[11], то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, — тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візни́ка плечастий, усатий, у високій шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візника той сидить, як виконаний з заліза, — не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько.
Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною…
XIX
Хутко перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі, шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незліченно, а білі ті зуби, білі, як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти, — думаю, — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Візни́ка всміхнувся: «Як собі знаєш, дівчино!» — та й пішов.
XX
Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли пани. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
— Що це, що це? — жахнулась пані. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
— Біга́й, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сідай! — гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає пані. — Хутко?
Тоді сердега сідає коло неї…
А хазяїн бородатий:
— Дівці абєду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.