Жадне слово, що злітає з дівиних уст, не проходить безслідно, – все зберігається, все складається в його юній душі, як дорогоцінні перлини в скриньці красуні, як перлини мудрости в розумі прозеліту науки… Юнак жадібно проковтує все, що відбувається на сцені, жадає, горзається, соромиться… Його душа так само молода, як і душа дівчини в хустинці. Вона так само чиста, хоч деяке знайомство із життям уже має – платонічне, принципове. У нього лише міцніша жадібність до життя, до виявлення себе самого ззовні, та до знання. Як і в його праотців – Адама та Еви – в нього змагання «стати, як бог»… – І величезна міць прекрасного мистецтва безсумнівно допоможе йому. Я, автор, що створив його не тільки «по образу й подобію» свойому (бо я ж не бог), але й по вашому, мій любий читачу, я ручуся, що після пісеньок божественної діви, повних натяків на таку чудову розкіш найпотайніших чар і насолод, – ця довічна жадоба божеського знання перейде в стадію здійснення. Юнак, починаючи з завтрього, знову буде економити п’ятаки на сніданках і – через двадцять днів, пізно ввечері велика тайна відкриється йому…
В льожі
За оксамитовим бар’єром сидять мужчина з дамою. Камінна манишка, чавунної тривалости комірець, – це в нього. Напудрені плечі, що сяють снігом та виблискують мінливим блиском теплої перлини, – це в неї.
Поперше – даму й мужчину видно з партеру та інших льож. Подруге – люди вони цілком comme il faut, пристойні, культурні. Але в швидких поглядах мужчини на даму та в затаєному блискові її чудових очей, – які не є панцероподібні – явні ознаки їх доброго виховання, можна побачити, що творчість діви знайшла широкий шлях до їхніх підготованих сердець.
В тій самій льожі, далі в глибину, у темряві, – ще одна парочка. Дамі років з п’ятнадцять тому було точнісінько тридцять. Зараз їй – років із тридцять п’ять. Він – юний хлищ, затягнений у вузенький фрак. Кінці комірця глибоко врізалися в трухляві щоки. І чоло, і підборіддя – назад. Деґенерат.
Давно відомо, що жерці мистецтва дуже часто притягають до себе особисто ті симпатії, які вони своїм служінням створюють у серцях людей відносно самого мистецтва, що його вони, так би сказати, обслуговують… Ви знаєте, як часто іронізують над успіхом артисток у мужчин або артистів у жінок. Іронізування це є лише прикрий доказ занепаду моралі. Хоч би й у данім разі: юнак є безсумнівно щирий аматор мистецтва. Мистецтво є річ не матеріяльна й тому недоторкана. Потяг до його, як і всякий потяг, прагне до тісного контакту, до цілком реального відчуття укоханого предмету. Отже, чудовий провідник укоханого мистецтва – божественна діва – володіє аж надто сутоматеріяльними контактними ресурсами. Тому й робиться прекрасним «фокусом», точкою збігу й конкретизації рухів серця благородного юнака. – Тим більш, що поруч – контраст. Юнакова дама (очевидно, й його господарка) – суха, як тараня.
В партері
Вилискує, сяє купецька окладиста фізіономія. Купець – людина експансивна й сердечна. Щохвилини звертається до своєї половини, шукаючи «співпереживань».
«Супружниця», як ніжна медуза, як холодець із телячих ніжок, розпливлася в лагідному кріслі. Совісний товстий шовк її сукні та міцні ручки крісла забезпечують її та сусідів від дальшого розлиття.
Увага до виразів їх облич. У нього– захоплення: «Їдять тя мухи з комарями». Почуття, що відбиваються на милому обличчі дружини, звичайно, ніжніші й більш жіночі: наче п’ятки лоскочуть. – Ото ж у тому й чудесність мистецтва, що до кожного серця воно вибирає окремий шлях, що в кожній людині влада його виявляється різно, а саме – індивідуально!
В першім ряді виблискує лисий череп превосходительної руїни. У руїни настрій чудовий. Руїна доброзичлива й слинява. Губи висять.
В першім ряді виблискує лисий череп ще одної превосходительної руїни. У руїни настрій паскудний. Руїна жовчна й мізантропічна. Губи провалилися в рот.
Здається, я сказав неправду. Два хороших дідки, однакового соціяльного походження й положення, чинів і орденів, – і раптом от така одміна а реакціях. – Але згадайте, що я сказав: індивідуально! Доброзичливий дідок ввесь у минулому. Після сорокового року життя він звернув на той чудовий шлях – назад до дитинства, який справедлива доля заздалегідь забезпечує кожному, хто «з молоду був молодим»… Його ж товариш, на жаль, і досі не згоджується з мудрістю долі. Давно позбавлений усіх можливостей жувати й перетравлювати, хоч будь-як, солодощі життя, – він уперто намагається цього… Неприємно, звичайно.