– Не скажіть, – заперечив Н.
– Згадайте її стрибки! – наполягав я.
– Акробатика, – відповів Н.
– А фуете? – запалювався я. – Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!
– Дзиґа, – сказав Н.
– Ну, знаєте! – гарячкував я.
– Дещо знаю, –сказав Н. – Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети...
– Отот! – підхопив я. – Віртуозна техніка!
– Скоріш залізна, бо танцювала вона як робот.
– А її зоряна година? – не вгавав я – Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!
– О, ви були на тій виставі? – примружив око мистецтвознавець. – Може, знаєте подробиці?
Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. А була цариця виноградних плантацій – ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовновиробничому трикутнику: ланкова – молодий агроном – голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному падетруа молоді герої затанцювали голову – джигуна та ортодокса – до «строгача»... Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися і герої: ланкова стала шахинею, агроном – джигітом, голова колгоспу – підступним візиром. І витанцювався балет!
От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.
– Спектакль справді потягнув на премію, – потвердив він. – А з тріумфом вашої прими було так...
Нервові дрижаки передували прем’єрі.
– Завалить прима спектакль! – бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.
– Кам’яна бабенція! – поділив думку колеги соліствізир.
– Вона позбавлена будьяких емоцій! – бідкався джигіт.
– Кінь у спідниці! – констатував візир. – Гавкнеться наша премія!
– Хоча б якийсь зблиск очей!
– Ага! Зблисне вона... П’ятою до сонця... (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).
– Як її розворушити? – ламали руки солісти.
– Як? Як?! Як? ?!!
Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у коштовностях дам, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст), – коли соліствізир висловив дикунську пропозицію: провести виробничу п’ятихвилинку.
Балетмейстер затупотів хворими ногами, але вчасно згадав, що візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві розподілу матеріальних благ, – і скис.
– Саме після тої п’ятихвилинки, – наголосив мистецтвознавець Н., – і почався тріумф. Ви пам’ятаєте...
Ще б пак! Прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом... Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю... А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність...
«Розлучуся!» – ревнував в оркестровій ямі корнетапістон, законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) солістаджигіта – домогосподаркапсихолог.
До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто –на лацканах...
– Дякую за чудовий спогад! – сказав я мистецтвознавцеві. – Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!
– Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло, – хитнув головою мистецтвознавець. – Уся петрушка у тій п’ятихвилинці, про яку я згадав.
– А причім тут п’ятихвилинка? – здивувався я.
– А при тім, що вона зіграла роль детонатора мистецьких пристрастей, – відповів Н.
– Якого ще детонатора?
– Найжиттєвішого. Склочного! – сказав Н. – А було так...
П’ятихвилинку відкрив візир (голова місцевкому).
– Добірне товариство! –сказав він. – Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин...
– Браво! Давно пора! – заверещав кордебалет.
– Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції, – підхопив склочну ноту візир.
– Не забувайте, хто я! – вкрилася червоними плямами прима.