– Від такого чую, – кажу. Бо не второпав. І гуляю далі. Біля пивавтомата якраз очкарик нагодився. В шляпі. З ним дамочка: перука, а решта – ніжки. Фігура – во! Все є. Міліції нема.
– Мадам! – кажу. – Просю в ресторацію, на предмет тет на тет.
Шляпа окулярчики знімає, очиці жмурить, виступає:
– Катай, дитя прерій, далі від гріха...
– Ах ти, – кажу, – камбала одноока...
– У мене, – пищить, – два ока...
– Зараз, – заспокоюю, – буде одне...
Дамочка у паніку:
– Не зв’язуйся з цим мастодонтом, Славцю...
Я їй:
– Мерсікаю за не наш компліментарій!
І йому:
– Пощезни, медузо обморочна...
І шляпу – на баньки...
Хотів...
Удар! Лечу... Сонячне затемнення, земля дибки стала. Ширяю – центнер живої ваги...
Хрясь! – приземлився.
– Нащо ти, Славцю, цього буфета подвійним звалив, – підсвідомо чую щебетання дамочки. – Він без реакції, некоординований – і підсічкн вистачило б...
– Міліці... – хриплю, а встати – зась.
– Циц! – тупає перед моїм носом дамочка. – Славця в мене нервовий, бо на педагогічній роботі... А вам сором, ви ж гомо сапієнс...
– Сама ти...
– Це полатині!
Тут і я полатині – вони ходу.
Ледь підвівся. Пивом заливаюсь. А сам киплю. Зиркаю – хто в шляпі?
Ага! Стоїть один. У брилі. Зуби вишкірив. Я – до нього. Щось не те: піджак малиновий, сорочка малинова, штани малинові, черевики малинові. В аристократа грає чи зарубіжний іноземець? Мабуть, акула імперіалізму. Ікру жерти приїхала...
Коли до малинового дамочка цокає, вся в штанях. Фігура – во! Все є. Міліції нема.
– Ферапонтику! – виспівує. – До Дарниці, нараяли, краще на метро.
Ага! Наші! Рідні! Зараз погуляємо!
– Нащо Дарниця? – включаюсь. –Вам у бік Нивок треба.
– Чомучому? – це Ферапонт і Ферапонтова.
– Бо там зоопарк. А в зоопарку якраз конкурс на кращого папугу. Ферапонтик має шанс.
Піжон малиновіє. У тон вбранню. І вирубується.
Ферапонтова заводиться:
– Сором майте, чоловіче, ми вам неабищо. Мій Ферапонт вчений агроном, селекціонер...
– Я сам мічурінець, – перебиваю, – з учених роблю товчених.
І за Ферапонтового бриля...
Хотів...
Удар! Лечу... В очах – зорі...
Хрясь! – приземлився.
– Тікаймо, Ферапонтику, –доліта ніби з космосу, – з ким зв’язався, він до нашого биці Мастодонта подібний...
– Я цього шифоньєра вмент на гомо сапієнс окультурю! – чую Ферапонта.
Такий може!
– Міліці... – хриплю. – Мать... Мать... Мамо!..
Полопотіли.
Так! Зіп’явся! Пиво – пріч! Давай плодовигідне! Чорнило давай! Я ще погуляю! Хто в шляпі?! Розбіглися... Ага! Дівуля підстрибує. Сама. Добре, що сама.
– Дєточка! – підсипаюсь. – Просю ручку, швиргонемо на файний клок.
– Малошановний амбал! – відповідає. – П’яненький мастодонтику! Випаріться хутко, бо я з вас вовни настрижу.
Очі, мов у пантери. Плаття – до п’ят. Далеко не втече. Фігура – во! Все є. Міліції нема.
– Кльова скубенточко, – видаю молодіжний текст, – не виламуйся, бачили таких...
– Студенточкаюристочка! – загрожує.
– Я гомо! – задкую в культуру.
– Цього ще не вистачало!
– Цапіенс!
І – цап! – за плечико...
Хотів...
І знову – лечу... Через її плече! У неї – метр вісімдесят. Як помножити на мій центнер...
Хрясь!
– И никтоо не узнаает...
Лікарня. Чисто, як у витверезнику. Перед очима ляля – ніженька моя. На блоках. І поліспастах. Думки з’являються. Ех, колись було. Гуляй, Васю! А ниньки? Хоч пощезни: кожне гомо з тебе сапієнса зробити може...
ВСЕ ВИЩА...
Новоспечений декан ПетренкоВалуа вскочив у халепу.
Затьмарений молодечим запалом, він зголосився бути відповідальним секретарем приймальної комісії рідного університету. ПетренкаВалуа блискавично загнуздали відповідним наказом. По наївності він устиг вискнути: «Я зворушений!» – і його впрягли у бричку, яка репалася від засилля абітурієнтів. Найловкіші з борців за високу освіту відразу ж перелізли на секретареву шию. І не самі. А з уболівальниками, секундантами, меценатами і предками при клевретах та нукерах.
Отож життя засвітилося ПетренковіВалуа новими гранями, кожна з яких могла порізати. Вже на початку своєї приймальної діяльності наш секретар міг стати мільйонером. З перспективою подальшого існування в краях золотих розсипів... На щастя, він у потрійному стрибку подолав східцеві марші, рятуючись від чадолюбної трійці – білобрового помора, аксакала, спеченого сонцем середньоазіатських пустель, і ще одного джигіта з Подолу. Кожен з них пропонував дещо, вимірюване каратами, за університетське майбутнє своїх діамантових нащадків...