— Розледащіли, без чаклунства, власною головою вже нічого зробити не можуть, — буркітливим, точно як у своєї бабусі, тоном, пробубніла собі під ніс Ірка й обережно глянула на Аристарха: почув, чи ні? Дорослі такі вразливі, майже як п’ятирічні діти!
— Може, і відведу. Щось на зразок цього, — невиразно відповіла Ірка.
Наприкінці вулиці з’явився цілий кортеж розкішних автомобілів. Попереду їхав величезний джип.
— А ось і він їде! — вигукнула Ірка, прочинивши дверцята. — Хапайте камеру, мерщій! Нічого не кажіть, тільки робіть вигляд, що знімаєте.
Дівчинка швиденько накинула лямки рюкзака на одне плече й поквапилася до музейних сходів. Легко вибігши нагору й буркнувши охоронцю-здорованю біля входу: — Дитяче телебачення, експериментальний проект, — шмигнула до головної зали.
Там Ірка на секунду спинилася.
Рівні білі стіни рябіли яскравими квадратами малюнків. По залі, щось авторитетно пояснюючи мамам, татам та іншим родичам, які уважно їх слухали, походжали юні художники. Жваво жестикулюючи, по двоє й по троє прогулювалися чоловіки й строкато вбрані жінки — дорослі художники з художницями та інша «мальовнича» публіка. Поодинці «вишивали» дами з ревниво-наглядацьким виразом обличчя. Мабуть, училки юних талантів.
У своїх нових дорогих шмотках і разом з Аристархом, який тримав на плечі камеру, на цій тусовці Ірка виглядала цілком пристойно. Дехто озирався на неї, але буквально на якусь мить. Так, тепер вільніше, природніше, як справжня акула пера, як ас телекамери!
— У кого перша премія? — діловито поцікавилась Ірка в жінки похилого віку в темно-синьому костюмі, доглядачки зали.
— Неперевершена річ, справжній талант, — миттєво розчулилася доглядачка. — Он там — «Святий Миколай на Комсомольському».
— На чому на «комсомольському»? — пролунав над Ірчиним вухом здивований шепіт Аристарха. — З’їзді?
Ірка нагородила менеджера поглядом, сповненим традиційного презирства місцевого мешканця до приїжджого тупака:
— На Комсомольському острові на Дніпрі. Там церква святого Миколая. Дуже гарна. Он картина, — і Ірка рішуче підійшла до невеликого пейзажу, де тонкий силует крихітної білої церкви застиг на краю острівного мису.
— Справді, красиво, — погодився Аристарх. — І картина гарна.
Біля входу до зали юрба раптом захвилювалося, завирувала й розступилась. У супроводі охоронців та музейного начальства, до картини-переможниці прямував чоловік у легкому світлому костюмі.
«Рада таки мала рацію, тепер він одягнений інакше», — промайнуло в Ірчиній голові, і вона витягла з кишеньки рюкзака мікрофон. Тримати його було страшенно незручно.
Ірка й Аристарх, який сховався за телекамерою, стояли прямо в Іващенка на дорозі. Зусібіч до нього поспішали такі ж «мікрофонно-камерні» парочки, але Ірка була найближча. Із мікрофоном в опущеній руці вона зробила крок уперед.
— Дитяче телебачення. Будьте ласкаві, Володимире Георгійовичу, кілька слів для наших глядачів, — Ірка стисла ручку мікрофона. Щось ледь чутно хлюпнуло… Ірка збентежено роззирнулася навсібіч, але ніхто нічого не помітив.
— На дитячій виставці перше слово дитячому телебаченню, — весело посміхнувся їй Іващенко.
— Будь ласка, станьте навпроти картини-переможниці, — попрохала Ірка й старанно відійшла вбік, пропускаючи Іващенка повз себе.
— А я й не знав, що в нас є дитяче телебачення, — сказав Іващенко. Він зробив крок, повернувся…
— Навчальний проект, — пробелькотіла Ірка.
Вона розуміла, що не мусить дивитися на його ноги, але не могла втриматися.
— Ой, — раптом жалісно зойкнула директорка музею, глянувши на підлогу.
На старезному дубовому паркеті красувалася велика пляма білої фарби. А поруч чіткий і так само білий слід черевика з квадратним носком. Болісно зморщившись, директорка перевела погляд на тупоносі черевики Іващенка. Під її сповненим нелюдського страждання поглядом Іващенко повільно підняв ногу й завмер у позі чаплі, не наважуючись поворухнутись.
— Хто розлив фарбу? — гнівно видихнуло музейне начальство, нервово поглядаючи на художників, які перезиралися між собою.
Непомітним рухом Ірка відліпила тюбик з фарбою від ручки мікрофона й засунула його назад в кишеньку рюкзака, а потім тицьнула пальцем у бік виходу:
— Он там лежить ганчірка для підлоги. Поставте поки що ногу на неї.
— Ми не кладемо біля входу ганчірок, — обурилася директорка, але Іващенко лише знизав плечима:
— Яка різниця, давайте її сюди. Отут навпроти є взуттєвий, збігай, купи будь-яку пару, — наказав він охоронцеві, з полегшенням опускаючи брудну підошву на принесену ганчірку. — А ти, дівчинко, запитуй, доки я тут стою, як пам’ятник, бо в мене часу обмаль, — його губи здригнулися у вибачливій посмішці.