Подруги озирнулись. Неподалік, у затінку дерев, виднілася якась висока фігура. Здається, молодий хлопець. Ірка примружила очі — темно, добре було видно лише обличчя. Кирпате, привітне.
Хлопець широко й відкрито посміхнувся.
— Нам до шосе, — насторожено буркнула Ірка.
— Можу провести, — миттю запропонував хлопець. — Ходімо!
— Нам сказали — що шлях тут, — усе ще насторожено відповіла Ірка, хоча відчувала, як її недовіра до невідомого хлопця поступово тане. У ньому було щось напрочуд привабливе.
— Правильно — тут, — враз погодився хлопець. — Найзручніший, і не заблукаєш. Але дуже довгий. А є короткий шлях, яким до шосе можна вибратись за двадцять хвилин.
Дівчата перезирнулися.
— Іти кудись із незнайомим хлопцем… — із сумнівом похитала головою Ірка.
— А що, самим уночі — краще? — заперечила Тетянка. — А головне — батьки…
— Ну, то ви йдете? — поквапив їх хлопець. — Дівчата, думайте швидше, а то я поспішаю, — він повернувся й закрокував геть.
Справу було вирішено. Тетянка миттю побігла за ним, й Ірці не лишалося нічого, як поспішити за нею.
Хлопець був гарним ходаком. Його довга темна спина майоріла попереду, але як подруги не квапились, наздогнати свого провідника їм ніяк не вдавалося.
Тоді дівчата побігли й, нарешті, порівнялися з ним.
— Ох і швидко ж ви ходите, — задихаючись, пробелькотіла Ірка, уважно розглядаючи хлопця.
Звичайнісінький собі хлопець. Джинси, светр із високим комірцем, піднятим майже до самісінького рота. Це що, такий місцевий звичай — фізіономію кутати?
А якщо попрохати його опустити комірця? Або краще…
Швидко, аби не встигнути засоромитись чи передумати, Ірка звелася навшпиньки й потягла комірець хлопцевого светра вниз.
Під нижньою губою була така сама величезна, яскраво-червона й волохата бородавка. Вона поповзла вбік, коли хлопець розтулив губи в широкій, якійсь лиховісній посмішці:
— Здогадалас-ся, відьмо! Але вже пізно!
Тетянка й Ірка кинулись убік, але хлопець і не думав їх наздоганяти. Його постать затремтіла, зробилась розпливчатою, промайнув силует тітки в хустці, напівзігнутого дідка… І все щезло. Стежка була порожня. Та й самої стежки вже не було. Праворуч глухою стіною стояв справжній ліс. А ліворуч…
— Здається, це цвинтар, — нервово сіпнулась Ірка.
За невисоким парканчиком було видно ряди перекошених хрестів, іржавих обелісків із зірками й прямокутники надгробків. Неподалік виднівся шпиль каплички.
На темно-синьому небі з’явився диск місяця й замиготіли перші зірки.
— У ліс не підемо, — твердо вирішила Тетянка. — Не знаю, що це було, але там воно нас точно злопає.
— А цвинтар, по-твоєму, краще? — скептично гмукнула Ірка.
— А що? Може, сторожа знайдемо. Якщо ні, то біля могил є лавочки, це краще, ніж на голій землі спати. Чи ти боїшся? — Тетянка захихотіла, — Ти ж не маленька, щоб у страшилки про мерців вірити. Зомбі не буває!
— Ще два місяці тому ми гадали, що й відьом не буває, — буркнула Ірка, слідом за Тетянкою проходячи в низькі куті ворота.
Подруги прямували поміж могилами, доки не побачили біля однієї столик і дві лавочки.
Змучена Тетянка втомлено приземлилась на лавочку й лягла щокою на стіл.
— Усе, не можу, я труп! — пробелькотіла вона.
Ірка силувано посміхнулась. Ризикований вислів — особливо тут. Вона роззирнулася навсібіч.
— Глянь, тут теж — Тетяна, — Ірка тицьнула пальцем у темний надгробок, — теж дванадцять років. Прикро як.
Тетянка звела голову й пильно подивилась на гранітну плиту:
— Рік смерті — теперішній. А прізвища немає, — тремтячим голосом прошепотіла вона. І раптом схопилася. — Щось лавочка якась незручна. Давай далі пройдемо.
— Давай, — миттю погодилась Ірка.
Вони знову рушили стежкою між могилами. Повернули ліворуч… І знову опинились перед темною гранітною плитою з написом «Тетяна». Поруч стояв знайомий столик і дві лавочки.
— Ходімо в інший бік, — прошепотіла Тетянка.
Ірка кивнула, ковтаючи липку гірку слину.
До воріт було зовсім недалеко, дівчатка бачили попереду прочинені стулки. Подруги мимохіть пришвидшили крок… і раптом спинились. Між ними й виходом знову височів обеліск, столик і дві лавочки. І тоді Тетянка тихо, ледь чутно схлипнула.
— Чого рюмсаєш? — зненацька поцікавився молодий чоловічий голос.
З-за обеліска вийшла темна постать.
Дико заверещавши, подруги розвернулись і дременули навтьоки.
Вони летіли, не розрізняючи дороги, натикаючись на хрести, перескакуючи через могильні плити, і вибігли… до обеліска, столика й лавочок.