Чоловік, а точніше хлопець, сидів на лавочці й пильно дивився на них. Знову заверещавши, дівчата щодуху кинулись в інший бік.
— Я не зрозумів, у вас що, до цієї могилки особлива пристрасть? — поцікавився хлопець, коли після третьої пробіжки Ірка з Тетянкою вкотре повернулись до нього.
Захекані подружки перезирнулись.
— Не той, інший, — хапаючи ротом повітря, прохрипіла Тетянка.
— І бородавки нема, — спершись руками на коліна, відсапалась Ірка. Потім виструнчилась, глянула хлопцеві в обличчя й рішуче зажадала:
— Нам треба звідси вийти.
Хлопець незворушно звівся.
— Пішли, — розштовхавши подружок плечем, він попрямував до воріт. Ірка з Тетянкою поспішили за ним, але за хвилину знову опинилися поруч із обеліском.
Хвилини за три хлопець повернувся. Здивовано подивившись на подруг, він запитав:
— Ну, то чому ви не йдете?
— Ми… трохи відстали, — зніяковіла Ірка.
— Що ж тут відставати, до воріт два кроки, — ще дужче здивувався хлопець. — Ану давайте руки, — схопивши дівчат за руки, він потяг їх за собою.
Ірка скоса зиркнула на їхнього нового провідника. Занадто блідий, але симпатичний. І вдягнений по-нормальному, от лише надто офіційно — костюм із білою сорочкою й краваткою-метеликом. А може, він музикант? Грає на похоронах. Вона не встигла додумати, бо музикант кудись раптово щез. Він більше не тримав Ірку за руку. І вони з Тетянкою знову стояли біля обеліска.
Тієї ж миті неподалік залунали кроки, і хлопець у костюмі з’явився знову. Тепер на його блідому обличчі сяяла широка посмішка:
— Треба ж було відразу сказати, що вас блудько водить! — сказав він.
— Хто?! — в один голос вигукнули дівчата.
— Та блудько ж! Він живе в нашому лісі. Вам сюди хтось дорогу показував?
— Показував. Один такий, з бородавкою. Тобто їх спочатку було троє, а потім він один… — трохи заплутано пояснила Тетянка, але хлопець усе зрозумів і згідно кивнув.
— Він — блудько. Для нього весь кайф — шлях перекрити. Адже місцеві знають, а ви з міста…
— А ти місцевий? — зненацька спитала Ірка.
Хлопець невиразно знизав плечем і сумно посміхнувся:
— Можна й так сказати. Але тепер ви з цвинтаря не вийдете. Треба виблудитися.
— А як?
— Це просто, — заспокоїв їх новий знайомий. — Згадайте, у який день вас хрестили.
Дівчата дружно знизали плечима.
— От якби додому зателефонувати, раптом мама пам’ятає, — так мобілка не працює, — засмутилась Тетянка.
— А я взагалі не знаю, чи хрестили мене, чи ні. Треба в бабусі запитати.
Хлопець зморщився:
— Добре, спробуємо інший спосіб. Треба відповісти на три запитання. Перше: у який день був Святий Вечір?
— Що за тварючка така? — пробелькотіла Тетянка.
— Перед Різдвом, — прошипіла Ірка, штурхнувши подругу ліктем.
Бракувало ще образити релігійні погляди хлопця. Візьме собі й піде геть, і тоді вони на цьому цвинтарі все життя проживуть, тут їх і поховають. Дуже навіть зручно.
Тетянка тим часом замислилась, потім на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка й вона витягла з кишені маленький календарик.
— Четвер! Точно четвер! — радісно закричала вона.
— Добре, — кивнув хлопець. — Згадайте тепер, що ви їли на Різдвяну Вечерю.
— Олів’є, — миттю відповіла Ірка. — Бабуся сказала, що й того забагато, адже на Новий рік і так дуже сильно витратились.
— Усілякі салати й фуа-гра. Тобто гусячу печінку! — так само швидко згадала Тетянка. — Тато ресторан знайшов — класний такий, там усе в дереві, у шкірах, кролики живі бігають, фазани ходять…
— Дуже добре, тепер ви точно звідси виберетесь, — кивнув хлопець. — Лишилося тільки згадати: коли ви причащалися і хто стояв праворуч від вас?
— Де? — розгублено перепитала Ірка.
— На різдвяній службі в церкві, — хлопець починав потроху дратуватись.
Дівчата вкотре перезирнулись:
— Так, проїхали, — сказала Ірка. — А інші способи є?
— Я навіть не знаю, — пирхнув хлопець. — Ну, нахиляйтесь, чи що.
— Навіщо? — знову перепитала Ірка.
— Потім! — закричав хлопець. — Швидко нахилилися, обхопили руками коліна, подивились собі між ноги й сідничками вперед — кроком руш! — і, не озираючись, він почимчикував до воріт.
Якусь мить Ірка проводжала його поглядом, потім нахилилася — натруджений поперек зарипів, як у старої бабусі, — обхопила руками коліна й, дивлячись собі проміж ніг, незграбно рушила до воріт. Поруч такою самою каракатицею зачовгала Тетянка, намагаючись не випускати з поля зору перекинуту догори ногами постать їхнього провідника.