— А ви хочете десять доларів?
— Давай, — зненацька відповів амбал і простягнув руку.
— А… А в мене нема, — розгублено бовкнула Ірка.
— Обдурила, — кивнув амбал. — Отже, нічого дивного, — і разом із сивоволосим потягнув Тетянку до могили.
— У мене, у мене є десять доларів! У кишені! Я дістану! Гривнями візьмете? — закричала Тетянка, щосили впираючись ногами.
— Та не потрібні нам твої гроші. Ми ж мертві, — пропихтів амбал і одним поштовхом скинув Тетянку в могилу.
Краєм ока Ірка встигла помітити, що їхній дивний спільник знову кудись мчить через увесь цвинтар.
«Знову вшивається», — промайнуло в Ірчиній голові.
Тим часом блідий хлопець уже біг назад, тримаючи в руках… невеличку подушечку.
— На, це моя! — вигукнув він, соваючи подушку Ірці в руки. — Не хотів тобі казати, але… Загалом, будь-якого мерця можна порішити подушкою!
— Ти що, ідіот? — визвірилась Ірка. — Це цвинтар чи літній табір? Подушками побитись йому закортіло!
— Сама дурепа! — закричав у відповідь хлопець. — Роби, що кажуть, інакше твою подружку зараз прикопають!
Ірка озирнулась. Амбал із сивоволосим пхали Тетянку до могили, а дівчина нестямно верещала. Вона стрибала, пручалась і зовсім не хотіла опинитись у ямі. Але було помітно, що мерці перемагають. Надто вже вони були сильні.
Ірці зробилось моторошно.
— Підеш зі мною? — жалібно попрохала вона блідого.
— Ти що? — майже образився хлопець, — Я боюсь.
Цієї миті Тетянка глухо скрикнула, впала на дно могили й більше не з’являлась. З новою зброєю Ірка кинулась на мерців.
Подушка м’яко тицьнулась у тверду спину амбала. Той озирнувся й розплився в радісній посмішці:
— А ось і друга! Сама прийшла! Зараз ми вас, дівчатка, упакуємо…
— Навідліг бий, навідліг! — закричав блідий хлопець, укотре визираючи з-за обеліска. — По голові!
— Зараз я цього радника… — злісно процідив амбал, але закінчити фразу не встиг.
Ірка підстрибнула й щосили садонула його подушкою по голові. З-під землі знову вирвались розпечені нитки, закрутилась вогненна спіраль, амбал злякано гикнув і… щез.
Одним стрибком перелетівши через розриту могилу, Ірка підскочила до сивоволосого. Той лише встиг здійняти руки, коли невблаганна подушка впала й на нього. Пролунав невеличкий вибух… Ірка гидливо струсила з рукава шматочки чорної сажі.
— Можна вилазити? — спитала з могильної темряви Тетянка, і над краєм ями з’явилася запацьорена землею фізіономія.
— Зараз, — крізь зуби процідила Ірка. — Ось лише з останнім жевжиком упораюсь. — Зловісно підкидаючи подушку, вона рушила в обхід могильної ями — прямо до блідого хлопця.
— Я так і знав, — сумно сказав він, відходячи подалі від Ірки. — От не хотів я розповідати про подушку. І давати не хотів. А тепер ти мене… Ще й моєю ж подушкою… — у його голосі забриніли сльози.
— Стривай, Ірко, — спритно вилазячи з ями, втрутилась Тетянка. — Які ти маєш до нього претензії?
— Він мрець! — заверещала Ірка.
— З чого ти взяла? — хотів був заперечити блідий хлопець, але Ірка лише розреготалась:
— З чого? А хто ж про інших мерців «наші» казав? Хто про них усе знає? У кого крижані руки? А подушку, певно, з власної труни витягнув? — Ірка розлючено потрясла подушкою. — Ти такий, як і вони!
— Прошу мене не ображати! — обурився хлопець. — Я зовсім не такий!
— Ще скажи, що ти добрий! — гмукнула Ірка.
— Так! Добрий! Покладливий!
— Бачила я, який ти покладливий! Тебе поклали, а ти бігаєш туди-сюди! — закричала Ірка, замахнутись подушкою.
— Я покутник! — зойкнув хлопець і перелякано заплющив очі, аби не бачити подушку, що падає на нього.
Але подушка раптом слинилась — Тетянка зловила її за краєчок.
— Ти що, йому повірила? — здивовано спитала Ірка подругу.
— Я читала, — втомлено пояснила Тетянка, — що покутники — вони й справді непогані. Вони вчинили в житті якийсь гріх, от і спокутують його після смерті.
— Спокутувати, спокутувати, — закивав головою покутник. — Мені дуже треба його спокутувати. Я вже так більше не можу. — Він схлипнув: — Я хочу туди! — худий тонкий палець тицьнув у напрямку небес.
— І який же гріх ти спокутуєш? — усе ще з недовірою поцікавилась Ірка.
— Я вам усе розкажу. Але не тут, — почав благати покутник. — Ви мерців не знищили, а лише прогнали, вони можуть повернутись будь-якої миті. І взагалі, ви втомилися, зголодніли, — ласкаво заворкував він. — Давайте я відведу вас в одну місцинку, там можна пересидіти. Це зовсім недалеко, на окраїні міста…