— А на мене воно не кинеться? — з острахом поглядаючи на такий, здавалося б, жалюгідний і сумирний ножик, спитав хлопець. — Адже я теж наче… нелюд.
— Ти не того боїшся, — ласкаво-погрозливим тоном процідила Ірка. — Краще бійся, аби я на тебе не кинулась. Ти мені ось що поясни: з якого це дива твоїм побратимам по цвинтарю нас прикопати заманулось? Ану давай колись, доки я подушку не взяла!
— Ірко, а він тут до чого? — з острахом поглядаючи на грізну подругу, спитала Тетянка. — Це ж усе відьми — наша люба Аллочка й інші…
— Ду-рни-ці, — по складах вимовила Ірка. — Учора я теж так думала — голова від утоми й голоду нічого не варила. А сьогодні вранці зрозуміла: адже відьми на тебе не просто так полюють. Їм чаклунський дар потрібен, що його тобі Ольга Вадимівна передала.
— Ну… — погодилась Тетянка.
— Баранку гну. І кому б ти його на цвинтарі передавала, якщо там не було жодної відьми? Мерцям?
Тетянка замислилась.
— То, виходить, мерцям теж потрібен чаклунський дар? — поцікавилась вона, насторожено поглядаючи на покутника.
— Нам лише одне потрібно — потрапити за призначенням, — сумно відповів той і показав пальцем на небеса. — Але в декого немає жодних шансів, от вони й лютують. Хоча… Ті шестеро — вони, здається, цілком пристойні мерці були, не упирі. Навіть не знаю, чому вони на вас накинулись, правду кажу, не знаю. Може, нацькував хтось, відьма чи сильний чаклун.
— А сам ти чого до нас причепився? — з підозрою запитала Ірка.
— Мене до вас послали, — охоче пояснив хлопець. — Здалося, що якийсь голос сказав мені: хочеш спокутувати свій гріх, допоможи дівчатам. Мене нагору й потягло. Не встиг озирнутись, а тут ви йдете.
— Мало того, що мрець, то він ще й голоси чує, — похитала головою Ірка. — А чий хоч голос був?
— Голос та й голос собі, — знизав плечима хлопець. — Чи мені не однаково? Мені головне — відмучитись, гріх свій спокутувати.
— Чому мерці до нас причепилися — він не знає, чий голос — теж не пригадує, — не могла заспокоїтись настирлива Ірка. — Та ти хоч гріх свій ще пам’ятаєш? Ти що спокутувати зібрався?
Покутник опустив очі й утупився кудись під сидіння. Але нічого цікавого там не виявилось. Він іще якусь мить потоптався, повагався й, нарешті, процідив крізь зуби:
— У мене був друг. Сашко. Ми з першого класу з ним… Жили поруч і взагалі… Навіть до одного університету збирались вступати. Разом. Саме випускний вечір був. Ми з Сашком уже додому повертались, це під ранок було. Нас оточила якась компанія: пики злі, п’яні. Кажуть: «Що, випускнички, радієте?». І на нас. Сашка звалили… — він замовк.
— А ти що? — зі співчуттям спитала Тетянка.
— А що я? — зі слізьми в голосі видихнув хлопець. — Хлопці-здоровили, їх багато… Яка б з мене користь була, якби я лишився?
— То ти… дременув? — не повіривши власним вухам, перепитала Ірка.
Покутник завагався й… ледь помітно кивнув:
— Сашко… Він мене кликав… А я вуха затулив і побіг. Але я й справді не міг йому зарадити! — благально мовив він, переводячи погляд на дівчат.
Зазирнувши в їхні обличчя, покутник знову втупився в підлогу.
— То твій Сашко врятувався? — з жадібною надією спитала Тетянка.
Покутник повільно похитав головою.
— Тих хлопців… Їх швидко знайшли. Судили. Мене як свідка викликали. І всі — і менти, і суддя, і навіть адвокат цих убивць, — усі дивились на мене, ну як… Так само, як ви зараз дивитесь! — у розпачі закричав він. — Сашкові батьки… Вони мені раніше, як рідні були… — покутник безнадійно махнув рукою. — Мої предки мене жаліли. Особливо мама. Казала: я ні в чому не винен… А сама в очі не дивилась. Раніше така горда ходила, а після того плечі горбити почала. Я в передмістя переїхав, тут старий бабусин будинок був. Сидів там цілісінькими днями, і сам навіть не помітив, як помер. Думав, побачу Сашка, попрошу пробачення. Він би мені вибачив, правда! Але мене до нього не пустили. Не можна тобі сюди, кажуть, — фізіономія покутника зробилась ображеною. — А якщо я вас урятую, — він помітно пожвавився, — тоді, можливо, мене й пустять.
— То чого ж не врятував? — вкотре здивувалась Тетянка. — Побився б із мерцями — і все! А ти чомусь за пам’ятниками ховався!
Покутник поглянув на Тетянку як на повну ідіотку: