— Та вони ж он які величезні, і їх багато! — обурено заявив він. — Багато б було з мене користі, якби я поліз у бійку?
— Тобто ти чекатимеш, доки на нас нападе зграя карликів… — в’їдливо процідила Ірка.
— Ні, ні, зграя — це багато, — урвала її Тетянка. — Один карлик.
— Ага, один такий мале-есенький чоловічок… Тоді ти нас урятуєш і спокутуєш свій гріх. Так, чи що?
— Та що ж вдієш, коли страшно! — закричав покутник. — Між іншим, у моїй сьогоднішній поведінці на цвинтарі помітний деякий прогрес, — самовдоволено заявив він. — По-перше, я все-таки спробував сперечатись…
— Це ж коли? — насупилась Ірка.
Покутник обдарував її ображеним поглядом:
— Та від самого початку!
— A-а, перші три секунди…
— Та й поради вам давав! Подушку приніс! Для першого разу непогано! Я ще трошки потренуюсь…
— Доки ти тренуватимешся, нас якраз і приб’ють!
— Абсолютно вірно, Хортице, — пролунав знайомий єхидний голосок над самим вухом в Ірки.
Алла стояла біля невисокого парканчика, що ним було обгороджено автостоянку. Зовсім близько, варто було лише простягнути руку з відкритого віконця «Жигулів» — і зможеш доторкнутися до неї. Поруч байдуже спиралась на мітлу відьмочка Віка. При денному світлі вона здавалася ще чарівнішою. Не по-людськи чарівною: ну не буває в живих людей такого сліпучого густого волосся, величезних блакитних очей, тонюсінької талії. Навіть у кіно не буває. Таке лише в мультиках малюють.
За спиною красуні Віки стовбичила сухорлява «училка». Трійця відьом іронічно дивилась на очманілу Ірчину фізіономію. На Тетянку й покутника вони не звертали жодної уваги.
— Гадала, втечете? — не приховуючи радощів, спитала руда. — А дзеркала тоді навіщо? Ми вас хутко знайшли!
Ірка була в розпачі. Ну, звісно, якщо вона сама може знайти людину за допомогою дзеркала, виходить, й інші відьми вміють це робити! Все зрозуміло! Але вона спробувала не показувати своїх почуттів. Годі, Алка більше не радітиме!
— Ну, знайшли. І що далі? — Ірка демонстративно позіхнула.
— А ось що! — закричала Алла й, перестрибнувши через парканчик, кинулась до «Жигулів».
Крихітний складаний ножичок біля воріт завібрував, затремтів… З коротким цмоканням у повітрі почали матеріалізуватися десятки, сотні, тисячі маленьких складаних ножичків. Рій ножів тонко, металево задзижчав і… кинувся до порушниці кордону.
Нестямно заверещавши, Алла помчала назад. Вона підстрибнула й буквально злетіла над огорожею… Перший, найспритніший ножичок коротко чиркнув руду по вуху. Затискаючи долонею скривавлене вухо, вона впала по той бік паркану.
— Дурепа ти, Алко, — презирливо скривила рожевого ротика Віка.
— Я бачу, деякі дівчатка так нічого й не навчились, — осудливо додала «училка», поглядаючи на Аллу, що качалася по траві.
Ані Віка, ані «училка» так і не зрушили з місця. Натомість вони почали уважно розглядали асфальт із боку стоянки.
— Захист від чарів і погані? — нарешті поцікавилась «училка». — Грамотно поставлено, дівчинко. Навіть дуже грамотно.
Ірка мимохіть відчула наплив гордощів. Наче її й справді похвалила вчителька.
— Мені здається, що нам є про що поговорити з такою розумною молодою відьмочкою. Може, підійдеш ближче?
— Я вас і звідси прекрасно чую, — насторожено вимовила Ірка.
— Та годі тобі, Хортице, не викаблучуйся, ходи-но сюди, — Віка насупила свої ідеальні темні брови. — Розмова лише між нами, відьмами.
— А тебе в школі не вчили, що на людях — не можна шушукатися? — наполягала Ірка, але Тетянка раптом штовхнула її в бік:
— Іди! Дізнаєшся, чого вони хочуть!
— Тебе цокнути хочуть, що ж тут незрозумілого, — буркнула Ірка, але все-таки прочинила дверцята й вибралась із машини.
— І про що говорити будемо? — Ірка сперлася на парканчик і приготувалась слухати.
Віка з «училкою» мимохіть перезирнулись:
— Дівчинко, нам треба домовитись. Ми зовсім не бажаємо тобі зла…
— А мерців нацькували виключно через свою велику любов, — урвала «училку» Ірка.
Роблені відьми, молода й стара, знову перезирнулись:
— Яких іще мерців? — Вікин голосок-дзвіночок забринів досить щирим здивуванням.
— Надміру живих. Ледь нас із Тетянкою у могилу не закопали.
— Нічого не розумію, — теж здивувалася «училка». — Жодних мерців ми на вас не нацьковували. Адже це безглуздя! Прийняти дар від твоєї подруги вони все одно не зможуть, а тебе ми взагалі не збирались чіпати!
— Ми що, дурні, з природженою просто так зв’язуватись? — додала Віка. — Нам вона потрібна, — відьма ковзнула поглядом по Тетянці. — Хай поверне, що вкрала, й валить собі.