— На той світ! — пирхнула Ірка.
— Ні-ні, — відразу ж запротестувала «училка». — Усе не так сумно! Переданий дар приживається протягом дев’яти днів. Доки не минула половина цього терміну — до середини п’ятого дня — дар можна забрати, не вбиваючи носія. Твоїй подрузі варто лише захотіти! Зрештою, не буду тебе дурити… — «училка» завагалась, — потім вона довго хворітиме, але це все одно краще, ніж померти!
— Чого це вона має вмирати? — загрозливо примружилась Ірка.
— Бо ми доможемось свого, — відрізала Віка.
— У тебе свій, природний дар, дівчинко… — на обличчі «училки» відбилося страждання, — а ми належимо нашим хазяйкам. Ми віддаємо їм усе! Наш розум, знання, вміння, все, що заробляємо за допомогою відьмацтва! Сидять, клуші жирні, пороз’їдались, а ми бігаємо як рабині… — вона захлинулась ненавистю.
— А чому б вам не відмовитись? — Ірка мимохіть відчула якесь співчуття. Схоже, не так уже й весело живеться робленим. — Адже вас он скільки, і ви теж відьми! Налетіли б зграєю на своїх хазяйок і всипали б їм так, щоб ті пам’ятали до нових віників…
— Як це?.. Ми ж роблені! Наша сила — це та сила, яку дають нам наші хазяйки! Напасти на них з їхньою силою? — «училка» здивовано витріщилась на Ірку. — Ти що, не знаєш, що з нами тоді станеться?
— Вона не знає, — озвалася Віка.
— Я ж казала, вона цілком безграмотна! — продовжуючи триматись за вухо, сіла на траву Алла.
Віка презирливо зімкнула свої напрочуд густі вії:
— Помовчала б уже, теж мені розумаха знайшлася! Слухай, Хортице, на ту природжену стару ми вийшли зовсім випадково. Гадаєш, нам легко було напасти на неї, зв’язати… Вона хоч і помирала, але ж була справжньою, природною відьмою. Вона значно сильніша за нас. Знаєш, як вона нас помотлошила? Але її дар — це шанс! Неповторний шанс для однієї з нас! Кожна, чуєш, кожна, може стати сильною! А головне — вільною!
— А ви взагалі відмовтесь від відьмацтва! — знизала плечима Ірка. — То й будете вільні!
— Ага, і станемо такі, як вона, — тобто ніякі! — Алла кивнула на Тетянку.
Ірка спогорда глянула на Аллу.
— Тетянка малює свої картини сама! І на допомогу Ользі Вадимівні прийшла теж сама. І та віддала їй свій дар — теж, до речі, сама. Ніяка тут тільки ти, Аллочко. Ти ж сама нічого не вмієш, чи не так? Грошики — від тата, перемоги на конкурсах — від чужої сили, сила — від Оксани Тарасівни… Тому ти й казишся.
— Ах ти ж… — злісно заревла руда й, не тямлячись із люті, знову кинулась до Ірки.
Над парканом почулося тонесеньке металеве дзижчання. Удар каблуками в землю, і Алла спинилась.
— Ну нехай ти маєш рацію, — сумирно кивнула «училка», — нехай ми всі — ніхто. Але ж ми хочемо стати кимось!
— А просто працювати ви не пробували? — тоскно поцікавилась Ірка.
— Дівчинко, не вчи мене жити! Я все ж старша за тебе! — почала дратуватись «училка». — Я чекаю на відповідь!
Ірка поміркувала якусь хвильку.
— Але ж із вас вийде страшненька відьма, — повільно проказала вона, зазираючи в жадібні очі «училки». — А з цих двох — мабуть, ще гірші. — Ірка махнула в бік дівчаток. — Я гадаю, Ольга Вадимівна зробила все правильно. То нехай дар залишається в Тетянки, так усім буде краще.
— Якщо не віддасте — про спокійне життя можете навіть не мріяти, — загрозливо процідила Віка.
— А ти спробуй, зроби щось! — задерикувато запропонувала Ірка, поглядаючи то на скривавлене Алчине вухо, то на складаний ножик, що досі вібрував на асфальті.
— А може, й спробую, — раптом посміхнулась Віка. — Отже, від чар і погані? Непоганий захист, — вона розвернулась і закрокувала геть.
Алла підтюпцем помчала за нею.
«Училка» докірливо похитала головою й мовчки пішла собі геть.
А Ірка пірнула назад до салону автомобіля.
— Будемо сидіти тут, — твердо вирішила вона. — Їжа є, захист, здається, надійний… — Дівча згадало Вікину неоднозначну посмішку й на мить засумнівалось. — Ні, точно надійний, на Алці перевірили! Либонь, п’ять днів протримаємось…
— П’ять днів! А як же моя мама?.. — жалібно простогнала Тетянка.
— Тільки не кажи, що твоїй мамі буде краще, коли ці роблені тебе порішать? Невідомо, чи зможу я впоратися зі Стеллою й Оксаною Тарасівною, до того ж із ними їхні особисті відьми — кількістю братимуть. Я не хочу з ними битись. Ми тут як у фортеці, а вони нехай сидять там хоч до посиніння.
— А як же наш покутник? — посміхнулась Тетянка. — Він же тоді не зможе нас урятувати.
— Головне, аби вам було добре, — зраділо повідомив хлопець. — Сидимо, то й сидимо!