— Нічого нас не мало, — впиралася Тетянка. — Цілком достатньо. Сядемо з тобою на мітли й будемо патрулювати по коридорах.
Ірка похитала головою:
— Треба, щоб вовки його зачули й перехопили.
— Гаразд, гаразд! — скинула долоні Тетянка. — Одного відсотка від п’ятисот тисяч їм вистачить? А що, п’ять штук баксів — нормально за одну ніч роботи.
— І де ж такі діти нахабні беруться? — і собі гаркнув вовкулака. — А сама за п’ять тисяч побігати не хочеш?
Ірка відчула, що знову закипає. І взагалі, відтоді, як вона зв’язалася з цим бізнесом, злість не полишала її ні на хвилину. Особливо дратувала Тетянка. Схопити б її як слід за шкірку, та як трухонути… Адже хто ватажок у цій зграї, врешті-решт?
Ірка злякано смикнулась, бо навколо неї знову зникли кольори, проте повернулися звуки й запахи. Вона швидко зиркнула на свої руки й про всяк випадок стисла їх, сховавши великий палець усередину кулака. Міцно стисла губи й, не розтискаючи їх, промукала:
— Пи…пиніть дегайно!
Облишивши торгуватись, Тетянка й майор витріщилися на Ірку:
— Що?
— Я кау… — вона обмацала зуби язиком — здається, звичайні, ікла не стирчать — і з полегшенням розімкнула губи: — Тьху! Я кажу, годі дурнею страждати, зрозуміло? Час спливає! А раптом завтра справді вже буде пізно? Приб’ють його, — вона кивнула на Іващенка, — обидва без грошей залишитесь. — І жорстко наказала подрузі: — Розділимо між усіма порівну!
Тетянка подивилася на неї безнадійно співчутливими очима й сумно зітхнула. Так зітхають матусі, коли їхнє дитя приносить додому чергову двійку.
— Ніколи не бачила, аби людина так відбивалася від грошей.
— Я не відбиваюся! — схилившись до Тетянки, ображено прошепотіла Ірка. — Тобто відбиваюся, але не від усіх! Їх надто багато, цих баксів. Вовків семеро, нас троє, поділимо все порівну, буде по п’ятдесят тисяч. П’ятдесят тисяч на ніс — це так, це зрозуміло, а сто шістдесят шість тисяч — таких грошей просто не буває, це божевілля якесь! Це що ж виходить, отримаємо ми їх — і все, більше нічого не треба? Усе життя можна навіть не працювати.
— Зі ста шістдесятьма тисячами можна тільки починати працювати, — сумно зітхнула Тетянка. — Доведеться мені бути твоїм менеджером, а то тебе кури загребуть, разом із усім твоїм крутим відьмацтвом. — Вона повернулася до майора. — Тільки заради Ірки поділимо порівну. Тобто, половина — для вас сімох, а половина — нам трьом.
Розділ 13
Хто не заховався — я не винуватий
— Дев’ята вечора! Та розійдуться вони колись?! — роздратовано процідив Іващенко, розглядаючи на моніторах офіси своєї корпорації.
Більшість співробітників уже покинули будинок, але то тут, то там іще виднілися схилені над столами потилиці, у коридорах швидко перекурювали, а програмісти, схоже, збиралися ночувати, обійнявшися зі своїми комп’ютерами. Навіть на цілком знеструмленому Богданом поверсі метушилися ремонтники.
— Цим людям що, вдома робити нічого? — відвернувся від екранів Іващенко.
— О, мужики, чули? А сам мене завжди лаяв, коли я о шостій додому йшов. Інших програмістів мені за приклад ставив… Є в цієї людини логіка? — спитав Серьога, звертаючись до шістьох вбраних у камуфляж хлопців. Ті дружно втупилися в нього однаковими жовтуватими очищами, так само дружно з презирством зіщулилися й відвернулись.
— Та чого ви? Я ж нічого такого не сказав… Я так, аби розмову підтримати. Ну й ладно, не дуже-то й хотілося. З хлопчаком спілкуються, а на дорослу освічену людину нуль уваги, — Серьога ображено глянув на Богдана, який перебував серед камуфляжної компанії й захоплено порівнював шість десантних ножів.
— Вибрали собі співрозмовника якраз те, що треба, — Серьога демонстративно відсунувся подалі від вовкулак.
Ніхто з них навіть вухом не повів. Молодший програміст трохи понудьгував і почав потихеньку посуватися назад, витягуючи шию й дослухаючись до міркувань про гостроту, баланс і ширину клинка біля основи.
Тим часом на знеструмленому поверсі заблимало світло, згасло, знову ввімкнулося й спалахнуло яскраво та рівно. Ремонтники спакували інструменти й попрямували до виходу. Головна бухгалтерка замкнула двері бухгалтерії, по коридору промчала спізніла службовка. Офіси спорожніли, і лише програмісти продовжували вдивлятися у свої монітори.
— Може, їх просто повиганяти, і все? — нетерпляче стискаючи й розтискаючи пальці, запропонував Іващенко.