— Тими самими, які вам не по кишені? — посміхнувся майор. — А може, нехай забирається геть? — тихо спитав він Ірку.
Та заперечно похитала головою:
— Пізно, почне бігати по коридорах і невідомо в що вшелепається. Нехай уже сидить на одному місці, цю ділянку ми вже відробили.
— Але мені тут дискомфортно, підлога така холодна, а в мене ревматизм! — почувши її слова, закричав «в’язень батареї». — І ніч страшенно довга! Я навіть не знаю, котра година! — Він виразно зиркнув на майора.
— Ну, цій біді ми зарадимо, — добродушно заявив майор.
— Правда? — чоловік аж засвітився на радощах. — Чудово! Я, чесно кажучи, звик до цього годинника, і до костюма він пасує… — Він осікся.
Майор зняв із зап’ястка величезний, наче будильник, «командирський» годинник. Застебнув його в чоловіка на руці, критично глянув, як той виглядає, і задоволено кивнув:
— Справді, пасує,— він схвально поплескав чоловіка по плечу й поквапився за товаришами, котрі рушили вперед.
Розділ 15
Закляття на бачок унітаза
Вони стояли в невеликому тамбурі: з одного боку — сходи на другий поверх, з іншого боку — двері в круглий дворик, до вольєра з кавказькими вівчарками. Звідти долинав тривожний гавкіт псів, які, зачувши поблизу вовків, кидалися на сітку.
— Вам знову знадобиться мій кинджал? — тихо запитав майора Богдан.
— Він не твій, він — власність корпорації,— склочним тоном заявив Іващенко.
— Усі бізнесмени — жлоби, — осудливо зауважив майор і, витягши з кишені золотий «Ролекс», начепив його собі на руку. — Схиблені на дорогих штучках. Простішим треба бути, простішим…
Майор помилувався сяйвом годинника, задоволено зітхнув і кинув турецький кинджал собі під ноги. Величезний вовк-ватажок підбіг до нижньої сходинки.
— Зараз підемо, — кивнула Ірка на нечутне для решти людей запитання. — Тут більше ніде сховатися.
Дівча глянуло на стіну під сходами. Не пластик, не гіпсокартон, навіть не цегла, а старий сірий бетон, що напевно стояв тут із дня будівництва будинку. Прокладати сюди таємні ходи — замучишся.
Ірка поставила ногу на першу сходинку. Вовки, раз у раз зупиняючись і насторожено водячи вухами, тихо, один за одним прослизнули мимо й сховалися на другому поверсі. За ними, позираючи на спізнілу подругу, на сходи піднялася Тетянка, а за нею й Богдан. Тільки Іващенко продовжував тупцювати за Ірчиною спиною. Дівча роздратовано шморгнуло носом — ну чого застряг, йшов би вже! — і знову із сумнівом уп’ялося в капітальну стінку. Ірка завагалася, поглядаючи на друзів, які нетерпляче очікували на неї.
— Та тут роботи — на півсекунди, — пробубоніла вона й рішуче вивернула навиворіт нагрудну кишеню піджака.
Сірий бетон, що здавався таким міцним, таким непохитним, розірвало, як пластилін, відкриваючи те, що ховалося всередині: крихітну кімнатку зі стінами, пофарбованими блідою пастеллю, унітаз, умивальник і вузенький старий тапчан. А на тапчані, скорчившись, сидів сухорлявий літній чоловік. Той самий, котрого Ірка бачила на фотографії!
— Таємниць не ховай, все, що маєш — віддавай! — крикнула Ірка і, рвонувши кишеню за підкладку, з м’ясом видерла її з піджака.
Усе, що було в кімнаті, викинуло назовні.
Зі сходів долинув здивований Тетянчин вигук і дрібне гупання ніг — друзі мчали на допомогу. Повз Ірку промайнула сіра тінь — не марнуючи часу на спуск сходинками, Ментівський Вовкулака стрибнув у просвіт між сходами.
Старий перевертень приземлився перший, важко гепнувшись лапами об підлогу. Обдавши Ментівського Вовкулаку скалками битого фаянсу, він перекинув умивальник. Компаньйон, котрий звалився зі стелі, приземлився прямо на Іващенка. Він збив бізнесмена з ніг і, не розгубившись, схопив його за горлянку… І тут-таки бачок унітаза, падаючи, гепнув душителя по потилиці.
— Це ж треба, бачок на нього таки кинувся, — розгублено буркнув Богдан, який, надбігши, стягував з ошелешеного Іващенка тіло компаньйона. — Ти що, замовляння таке наклала? — Він оглянувся на захекану Тетянку…
Жилава стареча рука відшпурнула хлопчиська геть. Богдан відлетів, глухо грюкнувшись об стіну…
Компаньйон підхопився й кинувся крізь двері надвір. Стулка з гуркотом зачинилася, брязнув замок. Вовки, нахопившись, гасали біля зачиненого виходу.
— Знову те саме! Коли треба, так вас немає! — рикнула на них Ірка.
— Розборки потім! Двері відімкни, а то втече! — крикнув Богдан.
Але двері відчинилися самі.
— Він відв’язав собак! — прохрипів Іващенко.