Розпластуючись у повітрі, розлючена зграя кавказьких вівчарок увірвалася в тамбур. Мовчки, без жодного звуку, пси накинулися на вовків. Величезний «кавказець» із розгону стрибнув на спину Ментівському Вовкулаці. Перевертень вислизнув, рвонув супротивника зубами й відскочив. Тамбур під сходами сповнився злісним риком і клацанням щелеп. Клоччя шерсті полетіло в повітря. Волохаті тіла сплелися в один спресований клубок. Ікла змикалися в мертвій хватці. Величезна, схожа на крокодилячу, пащека вівчарки клацнула, вирвавши жмут вовни з вовчої холки. Ірка побачила, як очі вовка сповнилися болем. Молодий вовкулака коротко вискнув, і «кавказець» тут-таки навалився на нього, встромляючи ікла в тіло, яке намагалося вирватися.
Кров бризнула Ірці в обличчя. Дівча отямилось.
І відразу ж немов знову втратило свідомість — людську свідомість, — почало марити. Ірку охопила дика лють, ця лють не потребувала слів, вона потребувала лише рику, грізного, утробного. Майже заревівши, відьма кинулася в центр бійки.
Щелепи «кавказця», намертво зімкнуті на вовчій горлянці, рвонуло вбік. Здивований, скиглячи, немов цуценя, пес злетів до стелі, підкинутий ударом сильної лапи. Клубок волохатих тіл розлетівся навсібіч, начебто в центрі нього вибухнула бомба. Але там була Ірка, яка виглядала страшнішою за ядерну війну. Вона загрозливо вигинала спину, її пальці хижо скорчувалися, а рот шкірився моторошною гримасою.
— Ге-е-еть! Забор-р-роняю! — гарчала відьма, і в її гарчанні було щось невимовно жахливе, що змушувало і «кавказців», і вовків щулити вуха й підгинати хвости. — Ге-е-еть!!!
Один із «кавказців» тихенько, начебто питально, гавкнув… Ірка враз обернулася до нього всім тілом:
— Р-роздер-р-ру!!!
Пес розпачливо завив і нажахано, не розбираючи дороги, натикаючись на стіни, щодуху кинувся геть. Скиглячи й завиваючи, зграя мчала за ним: усе одно куди, аби якомога далі!
Слідом, підгинаючи лапи й тихо скиглячи, задкували вовкулаки. Видно було, що тільки глухий рик ватажка втримує їх від такої ж панічної втечі. Куди завгодно, аби забратися подалі від тендітного темноволосого дівчати!
— Я ж казав, що треба позбутися цих псів, вони небезпечні, можуть накинутися. А компаньйон упирався! Ну й хто насамкінець виявився правий? — отетеріло бубонів Іващенко й одразу ж задумався: а й справді — хто?
Думалось якось важко, тому бізнесмен просто відмахнувся від дурних думок і вимогливо загорлав:
— А мій компаньйон знову змився!
— Не змився, — насилу повертаючи язик і змушуючи його вимовляти людські слова, сказала Ірка. — Тетянки з Богданом немає.
Ментівський Вовкулака коротко дзявкнув. Вовча зграя, злякано зиркаючи на Ірку, прослизнула вздовж стіни у двері й довгими стрибками помчала через двір. Ірка й Іващенко бігли за ними. Переслідувачі вскочили в центральний хол, одна стіна якого була обвішана старовинною зброєю. Турнікет стояв відкритий, а з його щілини стирчав універсальний пропуск. Біля турнікета, склавши руки на грудях, застигла Тетянка. Міцно стиснувши кулачки, відьмочка шепотіла собі під ніс заклинання… Її очі палали зеленими чаклунськими вогнями. А біля скляного виходу боровся з дверима сухорлявий літній чоловік. Він смикав їх до себе, бився об них плечем, але безрезультатно.
Завивала сирена, мерехтіли вогні сигналізації й гепав кулаками у двері своєї будки охоронець. Вибратися назовні він не міг — заклинені кинджалом двері ледве втримував Богдан.
— Пане Іващенко! — заволав охоронець, побачивши генерального директора, що залетів до холу. — Діти напали на вашого компаньйона!
— Правильно зробили! — гаркнув у відповідь Іващенко.
Почувши його голос, чоловік біля виходу обернувся, завив у розпачі, ще раз спробував вирватися назовні… і вихопив пістолет.
— Ах ти ж відьма проклята! — вигукнув компаньйон.
Чорна зіниця дула дивилася Тетянці просто в груди. Гримнув оглушливий постріл.
— Ні-і-і! — нестямно заволав Богдан, кидаючись до Тетянки.
Але стрибок Ментівського Вовкулаки був швидший і точніший. Важке вовче тіло сірою тінню метнулося між дівчинкою й летючою кулею. І немов переломилося навпіл. Вовкулаку крутонуло в повітрі й жбурнуло вбік. Він спробував підвестися, але його лапи роз’їхалися, а очі затуманилися. Важка морда впала, тупо грюкнувшись об підлогу.
Тієї ж миті в холі гримнуло багатоголосе люте виття. Перестрибнувши через турнікет, шістка молодих вовкулак кинулася на чолов’ягу біля виходу. Він прилип до скла й скинув назустріч зграї руку з пістолетом. Вовчі щелепи клацнули й зімкнулися на тремтячому зап’ястку. Пістолет із металевим стукотом упав на підлогу й закрутився. Чоловік скрикнув, звалений вагою волохатих тіл.