І пудовий меч легко вислизнув із ножен. Він був більший за здухача, але в руках хлопчака пурхав легко, немов тростина. Зашурхотівши, як лопаті гвинтольота, меч урізався в юрбу нічок, викошуючи нічних тварин, як сухі луки.
Скреготливо горлаючи, нічки кинулись урозтіч. Проте лезо пурхнуло в інший бік і знову невблаганно рушило їм назустріч. Нічні істоти розгублено заметушилися.
— Хазяїн розсердиться! — заскрипів застережливий голос. — Він, він! Хазяїну потрібен молодий Хорт! Узяти молодого Хорта!
— Хорт? До чого тут Хорт? Який іще Хорт? — отетеріла Ірка відійшла від стіни й зробила крок уперед.
Але нічки не звертали на неї жодної уваги. Із шаленством приречених вони кинулись назустріч Богданові. Навіть гинучи, тварючки продовжували скреготати своє:
— Узяти, узяти! Молодий Хорт! Потрібна Хортова кров!
— Та чи ви всі очманіли? Облиште його! Ніяка він не хортова кров! — закричала Ірка.
— Розбудіть молодого! Здухач зникне! Візьмемо, візьмемо! — заскреготали голоси.
Нічки посунули вперед, немов ті камікадзе, кидаючись під меч. Клинок впивався в тонкі тіла, що налипали на лезо, його рухи ставали дедалі повільнішими. І ось уже тонесенький струмочок нічних створінь просочився повз здухача. Прямо до непритомного тіла-носія. Близько десятка нічок підбігли до Богдана, схопили його за плечі й почали термосити.
— Недарма я його оглушила. Непритомного не розбудиш! — задоволено пробелькотіла Тетянка.
Відмахуючись від гострих веретен, вона кинулась відганяти нічних істоток від хлопчака. Цієї миті ще одна група нічок змогла прослизнути під убивчим клинком.
У повітрі просвистіли нитяні аркани, і Тетянка впала на підлогу. Її потягло геть. Тіло Богдана так само потрапило в зашморг…
Здухач відчайдушно заборсався, але вцілілі нічки стали між ним і викраденим тілом. Лицарський меч зблиснув, обрушившись на ворога. Але сплутане, непритомне тіло Богдана вже тягли геть, у морок коридору.
Ірка хотіла була кинутись за ним, та вцілілі нічки перегородили їй дорогу, розкручуючи свої веретена. Здухач намагався переслідувати викрадачів, але вже не встигав, не встигав, не встигав…
— Та облиште ви його! — безсило закричала Ірка. — Ніякий він не молодий Хорт! Кажуть, що це я Хортова кров! Хапайте мене!
У відповідь їй скреготливо розсміялися:
— Не бреши, відьмо! Який же ти — він! Ти — вона! Молодий Хорт, молодий Хорт! Хазяїн велів впіймати молодого Хорта! І ми впіймали, впіймали!
Ірка відчула, що дрижить від безмірного жаху, розпачу й глухої злості на саму себе. Біля стінки безсило смикались пришпилені бізнесмен із племінником. Десь там, у коридорі, залишилися Вовкулаки — хтозна, живі вони ще, чи вже мертві. Тетянка лежала неподалік на підлозі. Богдан міг узагалі ніколи не повернутися до тями — адже якщо здухач не поєднається зі своїм тілом… У Ірки аж подих перехопило. Вона стояла абсолютно безпомічна: ані тобі зброї, ані підходящого замовляння, нічого, аби допомогти другові!
«А зуби й пазурі? — лють, гаряча й водночас крижана, затуманювала голову, відключаючи людський розум. — Сила потужних лап і п’янка радість полювання, і здобич, що намагається вирватися з пащі…»
Довкола Ірки вже вкотре зникли кольори, змінюючись на чіткість обрисів. Вона відчула, як десь там, у коридорі, вовтузяться поранені, проте живі, живі вовкулаки. І як повзе старий вовк, судорожно повзе сюди, тягнучи за собою неслухняне тіло й шмаття розідраного павутиння. А потім із глибин її душі стало здійматися щось грізне й абсолютно безстрашне, вириваючись назовні громовим гарчанням.
Сильні ноги кинули Ірку в стрибок. Міцне темне тіло знялося в повітря. Клацнули ікла. Тварючки, які тягли Богдана, загорлали й тут-таки стихли. Гострі пазурі пройшлися по розідраних тілах нічок. У повітря злетіли нитяні аркани… І відразу ж згоріли, бо навколо гладесенької чорної шкіри спалахнув вогняний ореол. І хвилею прокотився по юрбі нічних створінь, залишаючи після себе лише вигорілі місця.
Широкі груди повалили додолу добрий десяток нічок, їхні тонкі солом’яні тільця ламалися під важкими лапами. Веретено боляче вп’ялося між пазурі. Блискучі зуби видерли з лапи гостру колючку, пролунав злісний вереск, і темне тіло помчало слідом за найбільш розсудливими з нічних тварин — облишивши своїх бранців, вони намагалися тікати. Але було вже пізно, занадто пізно.
Величезна лапа придушила останню нічку-втікача. Корчачись у покритих синім лаком пазурах, істота затуманеним поглядом дивилась на вишкірену пащу, що нависла над нею.