— Не може бути! — майже простогнала Тетянка. — Це неможливо!
— Аякже, неможливо… — похмуро буркнула Ірка й витягла з кишені зім’ятий аркуш паперу. — Пригадуєш, коли ми замовляння на карти наклали, аби кожен у них побачив свій страх, то я тебе просила записувати, хто чого боїться?
— Звісно, пригадую, — знизала плечима Тетянка. — Я ще Серьожине зізнання записала й тобі дала. Думала, що ти його Іващенку покажеш, а ти — раз! — і до кишені папірця сховала. Я що, щось неправильно там записала?
Вираз Ірчиного обличчя став дуже дивний:
— Та хто його зна, що ти там узагалі записала, — пробелькотіла вона і, секунду повагавшись, тицьнула записку під носа подрузі.
Тетянка здивовано дивилася на аркуш, списаний, безсумнівно, її власним почерком: «01100 010011110100111101010101111001».
— Що це таке? — отетеріло спитала вона.
— Коли не помиляюсь, це двійковий комп’ютерний код, — незворушно відповіла Ірка.
Острів перевертнів
Що робити Ірці Хортиці, якщо світ довкола неї стає чорно-білим і напрочуд чітким, проте думки починають плутатися, й просто посеред шкільного коридору… в супермаркеті… в кабінеті зубного лікаря… вона обертається на гігантську чорну борзу — хортицю.
Хто він такий, незнайомець зі сповненими червоним вогнем зміїними очима, й навіщо йому так треба, аби Ірка залишилась чудовиськом — напівлюдиною-напівсобакою… Чому вовки-перевертні зійшлись у смертельній схватці з перевертнями-соколами, що приховує Ментівський Вовкулака, й до чого тут гламурна білявка із зеленими очима?
І що стане з тим, кому в ніч Сонцестояння зустрінеться охоронець старого козацького скарбу? Одна біда — відповіді на ці запитання дадуться лише в обмін на справжню Хортову кров, пролиту на тисячолітні кам’яні вівтарі острова Хортиця.
Розділ 1
Дівчинка із собачою головою
— А може, ти все-таки повернешся додому? Сьогодні перше вересня, усе одно жодних занять не буде!
— От якраз сьогодні й треба йти! Якщо раптом доведеться швиденько тікати, ніхто нічого не помітить! І взагалі, сьогодні — єдиний кльовий шкільний день! Хоч із народом поспілкуюся. У мене як, усе гаразд?
Богдан оглянув Ірку уважним поглядом.
— Пазурів, здається, не видно, — він зазирнув їй за спину. — Хвоста теж. Рота відкрий, ікла перевірю…
Ірка страдницьки звела очі до урочистого яскраво-блакитного неба.
— Усі хлопці геть тупі. Хіба я тебе про це питаю? — вона засунула руку до кишені рюкзачка й витягла дзеркальце. Ікла вона й сама відчує, якщо ті знову вилізуть, а от помаду справді треба перевірити.
Ірка обсмикнула білу блузку.
— Ходімо?
Богдан із сумнівом похитав головою:
— Не подобається мені все це! Я навіть пригледіти за тобою не зможу, ми ж на різних поверхах!
— Ще чого! Приглядати він за мною буде! За собою дивися!
— А навіщо за мною дивитись? — слушно заперечив Богдан. — У мене ікла-пазурі не ростуть і на чотирьох я теж не бігаю…
— То що ж мені тепер, усе життя вдома сидіти?! — обурилась Ірка. — Ти як хочеш, а я пішла!
Із незалежним виглядом закинувши рюкзачок на плече, вона подалася довкола шкільного будинку. Богдан, невдоволено бурмочучи, пішов за нею.
— Шостий «Б»! Тьху ти, ми ж уже сьомий! Сьомий «Б» сюди! Сьомий «Б»! — склавши руки рупором, репетувало високе кремезне дівча, цілком перекриваючи галас сповненого людьми шкільного подвір’я.
Ірка махнула рукою Богдану:
— Я до наших. А після занять побачимось.
— Ти все-таки будь обережною, — буркнув Богдан і, різко розвернувшись, рушив до компанії шестикласників.
Ірка знизала плечима. Дуже слушна порада, нічого не скажеш. Неначе обережність чимось їй допоможе.
— Сьомий «Б», сюди! — прямо в обличчя Ірці крикнуло дівча.
— Привіт, Наталко, ти чого горлаєш? Думаєш, ми за літо одне одного так забули, що не впізнаємо? — спитала Ірка.
— У нас новачки, — не прибираючи від рота складених рупором долонь, повідомила Наталка Шпак. — А вони твоєї морди, Хортице, ще не знають!
— Морди? — Ірка ледь стрималась, аби знову не полізти за дзеркалом. Але обмежилася тим, що провела долонею по щоці, відчула гладесеньку шкіру й на цьому заспокоїлась. — У мене, щоб ти знала, не морда, — відповіла вона й тихесенько, собі під носа, додала: — У всякому разі, зараз. Після твого крику новачки до нас навіть близько не підійдуть — галасуєш, як припадочна, ще, не дай Боже, на людей кидатися почнеш! Ти що, не можеш на асфальті написати — сьомий «Б»?!