Здивовано піднявши вухо, Ірка дивилася, як друг швидко крутив головою — то туди, то сюди. Від нього війнуло гострим запахом страху. Дивно, зазвичай друг нічого не боявся. Ірці стало шкода його й схотілося заспокоїти. Вона висолопила язика й лизнула друга по обличчю.
Богдан підстрибнув, начебто його підкинули, й люто обернувся до Ірки.
— Зовсім здуріла? Чого ти лижешся? Та ще прилюдно! — скаженим шепотом процідив він і нервово роззирнувся навсібіч.
Ірка знову здивувалася. Друг не заспокоївся Він нервував, зате, здається, прийняв якесь рішення.
— Через туалет для першокласників! Там вікно відчиняється!
Він знову схопив Ірку за лапу й потяг до дверей, на яких був намальований чоловічок. Ірка зупинилася й навіть учепилася за одвірок. Вона не дуже добре пам’ятала — чому, але знала, що в ці двері їй заходити не можна.
— Слухай, ну я вже точно у ваш жіночий туалет не піду, а ти зараз собака, тобі все можна! — Він рішуче відчинив двері й заштовхнув Ірку досередини. Потім озирнувся й у відповідь на збентежений погляд якогось хлопця кинув: — Мені просто її допомога потрібна, там першокласники переплуталися! — І, залишивши випадкового свідка розмірковувати, що саме й із чим могли переплутати першокласники, забіг слідом…
Щоб зустрітися вже з іншими, захопленими поглядами. Близько десятка малюків, притримуючи штанці, радісно витріщилися на Ірку. А один пролепетав:
— Собачка теж тут із нами буде?
— Ні, собачці тут не можна, — строго оголосив Богдан. — Хіба ви не знаєте, що собачки в туалет не ходять?
— А мій кіт ходить, — поспішив поділитися своїм щастям кругленький, як колобок, хлопчик. — Він так на краєчок унітаза сідає, хвіст униз звішує…
— Так то ж кіт, — перебив його Богдан, — а собаки ходять на вулицю. Ану, допоможіть мені. Собачку треба швиденько випустити, а то він прямо тут насвинячить і його потім будуть тицяти носом.
Богдан смикнув тугу віконну стулку. Малюки пихкотіли в нього під ліктем — відштовхували одне одного, сперечаючись, хто буде допомагати випускати собачку. Патьоки свіжої фарби на рамі плямкнули й розліпилися. Стулка скреготнула по підвіконню й відчинилась. Богдан смикнув знову…
— Давай, лізь, — важко дихаючи від напруги, звелів він Ірці.— Кепку зніми, вона шкільна, до речі.
Дивний якийсь друг. Тільки заради нього вона терпіла оту огидну наліпку між вухами. Але погуляти з ним — це здорово! Ірка труснула головою й скинула обридлу кепку. Далі одним стрибком злетіла на підвіконня й плигнула на вулицю, одразу ж відскочивши вбік — викинуті Богданом дві шкільні сумки ледве не звалилися на неї.
Пихкаючи, Богдан виліз слідом. Потім обернувся до малят, котрі визирали у віконце:
— Нікому не розказуйте, що собачка гуляти пішов. А то його газетою відлупцюють! — застережливо сказав він.
— Або віником, — вніс конструктивну пропозицію хлопчик-колобок. — Моя мама кота завжди віником б’є.
Богдан закинув на плече свою сумку й Ірчин рюкзачок, схопив дівчинку під лікоть і потяг її геть від школи: униз по вузькій кривій вуличці, потім через тиху, напівпорожню дорогу, на кам’янисту стежку між старенькими будиночками, яка вела аж углиб міської балки. Він біг по стежці, намагаючись не озиратися на Ірку, не слухати незадоволеного собачого гарчання в себе за спиною. Ну навіщо вона поперлася сьогодні в школу? Він знав, він відчував, що добром це не скінчиться! Взагалі невідомо, чим це все скінчиться! Раптом Ірка так і залишиться — з людським тілом і собачою головою? Богдан у розпачі прикусив губу. Швидше, швидше, бігом! Довести Ірку додому, сховати в її кімнаті, потім подзвонити Тетянці — та хоч і страшенно противна, але все-таки розумна, разом вони щось придумають! Та йди вже, не пручайся! Він щосили смикнув Ірку за лікоть…
— Не тягни мене! У мене камінець до черевика вскочив! — роздратовано зажадав позаду до болю знайомий Ірчин голос.
Угрузнувши каблуками в дрібний щебінь доріжки, хлопчак зупинився й повільно, невпевнено обернувся. Ірка знову стояла нахилившись. Так само, як на лінійці, коли Богдан, задихаючись від жаху, побачив, що голова його подруги змінюється, обростаючи темними звислими вушками породистого гладкошерстого хорта, якого знавці називають хортицею.