Але зараз запилюжений щебінь доріжки підмітала звична копиця чорнявого Ірчиного волосся. Дівча застебнуло черевик і випросталося. На Богдана дивилося знайоме обличчя: темна засмагла шкіра, звичайнісінький ніс, зелені очі під чорними віями. Губи з розмазаною рожевою помадою відкривали дрібні, людські зуби. Під його пильним поглядом Ірка квапливо поправила сплутане волосся.
— Ну от, у такому вигляді ти хоч на людину схожа, — пробубонів Богдан.
— Я в будь-якому вигляді на людину схожа! — роздратовано озвалася до нього Ірка й одразу задумалася, розуміючи, що її слова трохи далекі від істини. Але все-таки вперто продовжила: — А хто спробує мене носом тицяти або газетою бити…
— Та треба ж було якось отій малечі мізки запудрити! — обурився Богдан. — Послухала б ти мене, сиділа б удома, то нічого б і не трапилося! Думаєш, якщо ти відьма, то, виходить, найрозумніша?..
— Я не відьма, — тихо прошепотіла Ірка, і її очі налилися слізьми.
— …можна нікого не слухати, — продовжував дратуватися Богдан і раптом зупинився: — Що ти сказала? Ірко, ти чого?
— Я не відьма, — повторила Ірка, і в неї по щоках покотилися сльози. — Я… я… я соба-а-ака! — Некрасиво розтягнувши рота, Ірка нестримно заревла. — Собака я!
— Ну Ірко, ну ти, того… перебільшуєш. Ще скажи, що ти с… Ні, дівчаткам такого говорити не можна. Ніяка ти не собака, а дуже навіть кльова дівчинка, — миттю забувши про свою злість, Богдан розгублено тупцював довкола Ірки.
Дівчинка рішуче тріпнула волоссям і крізь плач крикнула:
— Собака! Буду тепер усе життя вдома сидіти! Як у в’язниці! Мене навіть на вулицю випускати не можна!
— Чому не можна? Якщо на поводку й у наморднику… — остаточно втративши розум від Ірчиних сліз, — він уже сто років не бачив, щоб Ірка плакала! — бурмотів Богдан.
Ірка завила. Хлопчак замовк, зрозумівши, що з усіх можливих розрад він вибрав, мабуть, найменш підходящу.
— Ірко, Ір, ну припини, ми щось придумаємо, чесно! Ну досить, Ір! — він заходився квапливо копирсатися у своїй сумці. — Я тобі ось кульку прихопив! Поглянь яка! На, візьми, ти ж завжди любила кульки!
Він почав тицяти їй у руки маленьку синю кульку на золотавій стрічці, яку відірвав від прикраси біля шкільного входу. Продовжуючи схлипувати, Ірка потяглася за кулькою.
Гострі довгі пазурі висунулися з кінчиків її пальців, наскрізь простромлюючи синю оболонку. Кулька глухо луснула.
На кам’янистій доріжці старої міської балки, уткнувшись обличчям у власні величезні собачі лапи, розпачливо ридала чорноволоса дівчинка років дванадцяти. А між міцними, кинджальної гостроти пазурами безсило звисала синенька ганчірочка, що колись була повітряною кулькою.
Розділ 2
Хто допоможе Ірці?
— І нащо ти з тією Оксанкою погризлася? — безнадійно дивлячись кудись поперед себе, спитала Тетянка.
— Я з нею все життя гризуся, — пробурчала Ірка. — Ми з нею з першого класу — як кіт із собакою.
— До речі, а де твій кіт? — стрепенулася Тетянка, роззираючись навсібіч. Ірчиного кота вона дуже поважала.
Ірчині очі налилися сльозами:
— А де може бути кіт, якщо в хаті тепер собака? Утік!
— Як, зовсім? — зойкнула Тетянка. Зникнення персонального відьминого кота було б справжньою трагедією.
— До саду переселився, — зітхнула Ірка. — Мисочку йому під ґанок довелося переставити. Мене більше й знати не хоче, навіть не підходить!
— Якщо зовсім не втік, може, ще все владнається, — спробувала втішити подругу Тетянка. — Тільки ти постарайся не злитися. Мені здається, що ти перевтілюєшся якраз тоді, коли сердишся. Ото як учора на лінійці.
— Я думав, що здурію, коли вона вухами й іклами почала обростати, — сказав Богдан, який перед тим мовчки відпрацьовував якийсь випад перед дзеркалом. Він опустив меч, змахнув із чола краплі поту. — От пощастило, що це кодло в масках вискочило. І кепочку я з вовка вчасно зірвав. Інакше не знаю, щоб і було!
— Нічого б не було, — пробурмотіла Тетянка, яка нізащо не хотіла визнавати Богданових заслуг. — Не з’явилося б кодло — вирішили б, що тільки Ірка в масці. Думаєш, нормальні люди от так просто візьмуть і повірять, що є дівчинка із собачою головою?
— Якщо в мене собача голова прямо на уроці виросте — повірять, — заперечила Ірка й навіть замружилася, уявивши, як обертається на хортицю в Баби Катрі посеред уроку.
— Зате питати не будуть, усе одно ти їм, окрім «гав», нічого не скажеш, — зітхнув Богдан. — Може, тобі якого сенсея знайти? Він навчить тебе емоції стримувати, будеш із ним медитувати.