— Та хворію я!
— Ірино, ти ніколи не була ідеальною ученицею, але раніше хоч не брехала! — обурилася Баба Катря. — Я щойно купувала груші у твоєї бабусі, і вона нічого не знає ні про яку хворобу! Запитала мене, чи все в тебе в порядку з математикою!
Ірка прибрала трубку від вуха й безпорадно зиркнула на друзів. Друзі дивилися на неї так само розгублено. А майор швидко пробубонів:
— Скажи, що бабця не в курсі. Ти до лікарні їздила, а їй не сказала, аби не хвилювати.
— Бабуся не знає. Я до лікарні їздила… — невпевнено пробелькотіла в слухавку Ірка й, підкоряючись мовчазному наказу майора, уже бадьоріше заторохтіла: — На обстеження. Мені на лінійці так зле стало — просто жах! Мене наш сусід додому відвів. Я навіть попередити вас не встигла.
— І що кажуть лікарі? — з недовірою, але вже і з деякою тривогою поцікавилась класуха.
— Поки що нічого. Попросили завтра прийти, коли аналізи будуть готові,— повторюючи за майором, відповіла Ірка.
— Ну дивись, Хортице, якщо ти мені голову морочиш — підеш до директора, хай вона з тобою розбирається.
— Я чесно, Катерино Семенівно… — почала була Ірка.
Але Баба Катря ще не закінчила.
— Тепер поясни мені, як це ти опинилася на лінійці в масці. Тебе хто туди призначав?
— Я не знаю, Катерино Семенівно. — Зробила зовсім невинне обличчя Ірка, хоча класуха й не могла її бачити. — Мені старшокласник якийсь маску до рук сунув. От я й подумала: може, той, хто виступати має, занедужав або не прийшов, і його замінити треба.
— А куди потім маска поділася? — з підозрою поцікавилась класуха.
— Той самий хлопець і забрав. А що, не треба було йому віддавати?
— По-моєму, ти все-таки морочиш мені голову, Хортице. Що з тобою коїться останнім часом? У класі про тебе чутки недобрі пішли. Мовляв, ти наркотики вживаєш чи то торгуєш ними. Давай розбирайся, що в тебе зі здоров’ям, тоді ми серйозно поговоримо. До речі, довідку з лікарні прихопити не забудь, — з телефону долинули короткі гудки.
Ірка сумно глянула на слухавку, яка продовжувала пищати.
— З приводу наркотиків Наталка Шпак просто так бовкнула, а наші плетухи, звісно ж, відразу й роздзвонили.
— Нічого, твоя класуха трішки подумає й вирішить, що ти до лікарні саме від наркотиків лікуватися ходиш, — заявив майор. — Ось тобі й алібі!
— Та що ви таке кажете?! — обурилась Тетянка. — Може, для ваших злочинців це й алібі, а для Ірки — повний кінець світу! Якщо в школі вирішать, що вона наркоманка, як вона далі вчитися буде?
— Не пропаде! — легковажно гмукнув майор. — З голоду точно не здохне. Перевертнем бути не так уже й погано: у крайньому разі можна якусь дичину піймати — от хоча б і кішку сусідську!
Ірка завила, немов її бджола жигонула, й із острахом визирнула у вікно:
— Зараз же замовкніть, кіт почує! Я вам не прибулець Альф, щоб котів їсти!
— А де гарантія, що вона в потрібний момент зможе перевтілитися, якщо вона своє перевтілення не контролює? — виразно глянула на майора Тетянка.
— А чого ти на мене так дивишся? Так, наче я знаю, що робити, і навмисно не кажу, — скорчив ображену фізіономію майор.
— Так воно і є,— тихо відповіла Тетянка. — Ви все знаєте. А говорити не хочете.
— Це ж для її користі,— огризнувся майор.
— Та яка тут користь?! Навіть якщо я на все життя в будинку замкнуся, мене все одно колись побачать! І тоді… Мене ж до клініки відправлять! Для дослідів! — схоже, ця думка давно мучила Ірку, і зараз її страх вирвався назовні.
— Дівчинко, треба менше американських фільмів дивитися, — відрізав майор. — Ти не в Штатах живеш! Це в них, тільки-но стається щось надзвичайне — то відразу ж учені понаїздять і давай досліджувати! А в нас на всілякі дослідження грошей немає. Тож заспокойся, ніхто тебе не досліджуватиме. Потерпи трішки — а там дивись, усе саме по собі й уладнається. Чого ото відразу рюмсати?! — закричав майор, побачивши, як Ірчині очі наливаються слізьми. — Припини, ти ж не дитина! Тобто дитина, звісно, але ж ти ще й перевертень! Тобто ще не зовсім перевертень… — Вовкулака остаточно заплутався й майже благально сказав: — Момент непідходящий, розумієш? Іншим разом я б тебе сам відвіз, може б, ми і знайшли якийсь нормальний спосіб, а не такий… — Він явно хотів вилаятися, але стримався. — Але розумієш, зараз я не можу, а потім мене, швидше за все, уже не буде.
— А де ви будете? — мимохіть, наче зі звичайної цікавості — а й справді, цікаво ж знати, куди збирається знайомий, — спитала Тетянка.