— Де-небудь та буду — не можу ж я зовсім ніде не бути, — важко зітхнувши, відповів майор. У його словах раптом залунала така страшна туга, що Тетянка аж здригнулася. Наче це не людина говорила, а холодної зимової ночі вив вовк на байдужий місяць. Очі в Ментівського Вовкулаки були змучені, немовби хворі. Він глянув на Тетянку, засмучено посміхнувся й буркнув: — А ти припини мене розкручувати, не доросла ще.
— Якщо ви Ірці не допоможете, у неї неприємності на все життя будуть! — зробила останню спробу Тетянка.
— А якщо допоможу, у неї неприємностей не буде, тому що й життя теж не буде! — роздратовано гаркнув майор. — До чого ж ви, відьми, настирливі й нетямущі! Ясно сказано: хай твоя подружка тихо сидить удома й не смикається. — Вовкулака підвівся з крісла й попрямував до дверей, недвозначно даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— От я зараз як перевтілюся, та як накинуся на вас, — пригрозила йому в спину Ірка.
Майор озирнувся через плече й вишкірився в знайомій вовчій усмішці. Туги в його очах більше не було, сама лише звична непохитність.
— Ти спершу перевтілься, — холоднокровно запропонував він.
Ірка пильно прикипіла до нього поглядом, напружила м’язи, немовби силою намагаючись вичавити на поверхню гігантську хортицю, здатну запросто придушити навіть найдосвідченішого вовка… І безсило поникла, затуливши обличчя волоссям.
— Ото ж бо й воно, — повчально буркнув майор. — А будеш мені погрожувати — то я, й не перевтілюючись, візьму тебе за шкірку й намну вуха, як останньому цуценяті. І він тобі не допоможе. — У голосі Ментівського Вовкулаки вчулося невдоволене гарчання.
Двері зачинилися, майор пішов.
— Він мені й так не допомагає. Я навіть не знаю, хто він такий, отой самий «він», що має допомагати, — похмуро буркнула Ірка.
— Проте тепер ми знаємо, що з твоєю проблемою можна впоратись! — з ентузіазмом вигукнула Тетянка. — Ти зрозуміла? Майор у курсі, що треба робити, але щось крутить: «момент непідходящий…», «іншим разом би сам відвіз…».
— Виходить, щоб Ірку — як він сказав, «активувати», — треба кудись їхати, — підсумував Богдан.
— Неймовірно глибокий, напрочуд змістовний і просто приголомшливо розумний висновок! — із захватом вигукнула Тетянка. — Тільки з твоїми, Богданчику, мізками…
— Годі,— втомлено мовила Ірка. — Усе одно майор не сказав, куди саме треба їхати.
Тетянка замислилася. Потім струснула головою й заклопотано зиркнула на годинник:
— Слухайте, люди, мені ще уроки треба робити, у мене завдань сила-силенна!
— Не більше, ніж у всіх, — пирхнув Богдан.
— До твого відома — більше. У нас же елітна школа, і кожен учень має власний розклад, а я цього року стільки предметів нахапала… — Тетянка похитала головою, немовби лаючи саму себе за жадібність.
— З якого це дива? — поцікавилась Ірка.
— Я просто взяла все, що може знадобитися для чаклунства. Історію треба вчити, щоб знати про стародавніх відьом, до того ж, я її просто люблю. Ботаніку теж, я нею ніколи, як слід, не займалася, а все зілля на травах. Хімію обов’язково — адже різними хімічними реактивами теж, напевно, можна під час замовлянь скористатися, от тільки цим іще ніхто не займався. Якщо вийде, я буду першою.
— Перша хімічна відьма, — єхидно зауважив Богдан.
— Не смішно, — відрізала Тетянка. — Утім, як і всі твої жарти. Іноземні мови взяла. Раніше в мене з ними проблеми були, але тепер має вийти, якщо вже в усіх відьом здібності до мов. Ну, ще… — Тетянка зніяковіла, — ще програмування.
— А програмування навіщо? — здивувалася Ірка.
— Та розумієш… У мене раптом ця справа рухатися почала. Я завжди нормально з комп’ютером працювала, але так, як середній користувач. А тепер… — Тетянка розвела руками. — Якщо до Інтернету лізу — моментально все, що треба, знаходжу. Нам програму задали написати — раніше я б із нею тиждень голову морочила. А тут — сама в шоці була! — п’ять хвилин — і готово! Я навіть не зрозуміла, як і чому в мене все вийшло, але в нашого препода з інформатики очі по п’ять копійок були!
— Слава Богу, що ти хоч двійковим кодом більше не говориш, — зітхнула Ірка. — Я взагалі не розумію, як ти знову наважилася за комп’ютер сісти. Після всього, що було.
— А як би я не сіла? Це у вашій школі півтора комп’ютера на тисячу чоловік, вас до них частіше, ніж раз на рік, не підпускають. А в нас уже вчора інформатика була. Чи я, по-твоєму, мала нашому інформатику розповісти, що я працювати боюся, бо мене ледь у мережу не затягло, коли я комп’ютер у чаклунській пентаграмі розпитувала?