— Я… я! — луною відгукнулась постать.
Тетянка тихо скрикнула, розвернулася й почала тікати, пробиваючи потоки цифр і зображень. Вона мчала, а слідом за нею линув манливий голосок дівчинки:
— Таню!.. Таню…
Тетянка продовжувала бігти. Вона бігла й бігла, але втоми не було. Відчуття руху — теж. Простір навколо залишався розпливчастим, невизначеним. І лише чорна цятка далеко попереду немовби стояла на місці. Тетянка побігла туди. Цятка наблизилася, виросла. Обернулася на риску, потім на стовпчик. Набрала обрисів людської постаті.
Тетянка спинилася. Поглядаючи на свій прототип порожніми й тьмяними, наче пластмасові ґудзики, очима, перед нею стояла «Відьма Тетянка». Програма повільно звела руки… Виставила вперед долоні… І судорожними ривками, неначе її підтягували на мотузці, рушила до Тетянки.
Злетівши в повітря кенгуровим стрибком, Тетянка розвернулась і нажахано кинулась назад… і лише в останню мить змогла уникнути зіткнення зі своєю копією. Жадібно перебираючи пальцями, програма потяглася до Тетянки.
— Гей, ти! Відчепися від мене! — дівча кинулося вбік.
— Я… мене… — програма показала пальцем на себе. — Я! — потім на Тетянку. — Я! — і знову на себе. — Інсталяція… я… Неповна… я… Таня… я…
Тетянка судорожно ковтнула слину:
— Я — я? Ти і є я? Ми — одне ціле?! І я тебе, тобто себе, до кінця не інсталювала? Ну звісно ж, адже Богдан тоді кабель перерубав… — пробелькотіла Тетянка.
Розпливчаста постать програми затремтіла й раптом розпалася, наче розкрите віяло, розшаровуючись на безліч копій. Монотонно пробубонівши: «Завершення… я… завершення», — вони розійшлися півколом і рушили до Тетянки, наче загоничі на здобич.
— Теж мені знайшла дурепу! — крикнула Тетянка. — Я тебе до кінця інсталюю, а ти мене… — Тетянка аж захлинулася, бо її уява відмовлялася малювати всі жахи, які неодмінно мала зробити з нею її цифрова копія. Дівча знову кинулось тікати.
— Чому… тікаю… я?.. — залунали довкола голоси.
Постаті стояли довкруж пліч-о-пліч, оточивши втікачку кільцем. Однаковим, її власним, Тетянчиним рухом схиливши голову, вони зиркали на свій прототип. Роздивитися як слід вираз цих розпливчастих облич було неможливо, але Тетянці здалося, що «Відьма Тетянка» вагається.
— Завершення… — і наполегливі руки, немов щупальця голодного восьминога, потяглися до дівчини.
Тетянка заметушилася в замкнутому колі, пірнаючи під долоні, що намагались її намацати:
— Відчепися! Іди геть!
— Я… хочу прогнати… я?
— Та тебе проженеш, аякже! — закричала Тетянка.
Пальці торкнулися її і, неначе павуки, чіпляючись за одяг, поповзли до обличчя. Тетянка спробувала від них відбитися, вирватись, але її торкалися нові й нові руки…
— Не чіпайте мене!!! — заборсалася Тетянка в їхній хватці. Калейдоскоп її власних образів закружляв перед очима.
— Я… не скривджу… я! — синхронно заплямкавши губами, прошепотіли постаті.
— Уже скривдила! — схлипуючи від страху, вигукнула Тетянка. — Хто мене в комп’ютер затяг?! Відпусти, дурепо!
Пальці, що повзли по ній, миттю застигли.
— Я… боїться… я, — розгублено й немовби розчаровано мовила «Відьма Тетянка». — Я… не вірю… я! — І вже роздратовано: — Я — дурепа!
Несподівано її постаті, немов гармошка, знову злилися в одну.
Шлях перед Тетянкою був вільний. Руки, що її тримали, зникли.
Цифрова копія стояла до дівчинки спиною. Тетянка бачила тільки її потилицю із хвостиком світлого волосся — вона сама носила таку зачіску два роки тому.
«Відьма Тетянка» озирнулася через плече й коротко скомандувала:
— Escape.
Програма наказувала бігти, до того ж наказувала англійською. Бігти по-англійськи? Це як, тобто… не попрощавшись?
— Escape! — знову крикнула «Відьма Тетянка». Для більшої переконливості програма змахнула долонею, неначе проганяла дівча геть.
І тут Тетянка відчула… Уперше в цьому позбавленому чуттів світі вона відчула під руками щось матеріальне — звичний холод пластика. Дівча опустило очі. У руках вона тримала клавіатуру, ту саму клавіатуру батькового комп’ютера, за яку намагалася вчепитись, коли її всмоктувало досередини монітора. Великий палець лежав якраз на клавіші «Escape».
— Ти… мене… відпускаєш? — точнісінько як програма, важко, із паузами, вичавила із себе Тетянка.
— Я… мене… — не озираючись, кивнула програма.
Тетянка позадкувала: крок, другий. Вона була майже впевнена, що це тільки злий жарт, що програма ось-ось кинеться за нею, вимагаючи завершення, Тетянка ще раз зиркнула на свою цифрову копію. І застигла.