Бабця войовниче випнула груди:
— Ой, очі твої завидющі, шоб вони назавжди в тебе повилазили, прям як зараз! Це ж усе дитині! Гумова — чи як там? — гуманітарна допомога! Від добрих людей! Правда ж, Яринко?
Не зводячи насторожених очей із лиховісного гостя, Ірка кивнула. Можна й так сказати. Гуманітарна допомога від доброго бізнесмена Іващенка. В обмін на врятовані мільйони.
— Понімають люди, шо дитині потрібна допомога! Правильно ж я кажу? — бабця запобігливо зазирнула в обличчя чоловікові.
Не зводячи очей з Ірки, той посміхнувся:
— Допомога їй, безумовно, потрібна. От тільки чи отримає вона її…— Він із сумнівом похитав головою і пройшов углиб кухні.
Старі дошки підлоги навіть не рипіли — горлали! — під його важкою ходою, немов так само гукали на допомогу.
— Бабусю, навіщо ти його запросила?! — нажахано прошепотіла Ірка.
Бабця здивовано витріщилась на онучку:
— А шо ж, про гроші на вулиці домовлятися, шоб усі сусіди чули?
— Які гроші! Ти що, не бачиш?! — закричала Ірка, поглядаючи, як до яскраво освітленої сонцем кухні починає заповзати похмурий, важкий напівморок.
— Бачу, шо ти якась дивна посліднє врем’я! — роздратовано пирхнула бабця. — Ану заходь, із тобою, мабуть, теж поспілкуватися захочуть! — підвищила вона голос.
— Безумовно, — чоловік повагом сів біля столу. — Саме заради вашої онучки я й прийшов.
Бабця заштовхала дівча, котре щосили опиралося, до кухні. Ірка тільки тихесенько заскиглила від страху.
— Чого ти там скиглиш? — невдоволено буркнула бабця, з інтересом поглядаючи, як прибулець копирсається у своєму портфелі.
Завмерши від жаху, Ірка стежила, як він запускає руку досередини згустку темряви, і блискавки в ньому починають спалахувати частіше, розкидаючи довкола сліпучі іскри.
Лиховісний гість витяг товстий блокнот у зеленій шкіряній обкладинці. Розгорнув його й почав розпитувати, водячи ручкою по сторінках і періодично поглядаючи на Ірку:
— Ірина Хортиця, чи не так?
Дівчинка, набурмосившись, мовчала, проте бабця швидко закивала:
— Так, так.
— Мати? — уривчасто мовив чоловік.
— Та донька моя, шльондра, хто ж і ще! — закричала бабця. — Поїхала, давно вже поїхала, і ні слуху від неї, ні духу, грошей не шле, і діла їй нема, що стара бабця тут одна і по хазяйству, і за дитиною…
— Батько дівчинці допомагає? — спитав гість, чий голос став раптом украй обережним.
— Так! — схаменулася Ірка. — Ще й як допомагає! — Вона сама не розуміла, чому так відповіла, але страх, який миттю спотворив обличчя прибульця, підказував, що відповідь була правильною і, може, навіть — рятівною. — Буває в нас часто! От і зараз ось-ось має прийти! — крикнула Ірка.
Але тієї ж миті вона отримала добрячого потиличника.
— Та шо ти мелеш! — розлютилася бабця. — Не слухайте її! Обідно дитині, шо в усіх батьки як батьки, а в неї такі непутящі, от і вигадує казна-шо! Папаші її ми зроду-віку не бачили, ще до Яринчиного народження щез, як і не було його зовсім!
Гість запитально зиркнув на тітку із соцзабезу. Та, кинувши на Ірку співчутливий погляд, погоджуючись кивнула.
— А прізвище дівчинці хто дав? — уточнив чоловік. — Якщо вона батька не знала?
— Так інша ж бабуся, покійна Єлизавета Григорівна. Вона Яринку до себе забрала. Порядна була жінка, добра. Розуміла, шо я вже стара, не можу з дитиною возитись.
— А чому вона померла? Хворіла? — зацікавлено спитала соцзабезівська тітка.
— Та не вічно ж їй жити! — обурилась бабця. — Вона ж аж на п’ятнадцять років за мене старша була!
— Зрозуміло, — задоволено кивнув гість і недбало кинув блокнот на стіл.
Пара випуклих очей закліпала на обкладинці. Сама обкладинка стала рельєфною, з’явився вигин спинки, під білим пузом ожили перетинчасті лапи, а червоний язичок закладки ворухнувся й зник у пащеці. Товста зелена жаба зістрибнула зі столу й важко гепнулась на підлогу.
— Яринко, подай блокнотик, бачиш, упав, — солодким медвяним голосом мовила бабця.
— Бачу, — процідила Ірка, розглядаючи роззявлену пащеку гидкої тварини із дрібними гострими зубами. Важко відштовхнувшись лапами, жаба стрибнула вперед і всілася дівчинці на ногу. Гострі колючки жаб’ячих зубів уп’ялися в черевичок. Ірка спробувала скинути жабу, але та, міцно зімкнувши щелепи, почала заковтувати черевик, а заразом і ногу. Дівча чимдуж брикнуло ногою.