Його огидне свистяче дихання змушувало Ірчині вуха нервово дрижати. Тільки не втрачати голову! Утім, уже надто пізно, голову вона втратила, тепер хоча б не розгубити мізків! Вона судорожно намагалась зачепитися за людську свідомість, але із жахом відчувала, як її думки стають млявими і якимись пласкими. Проте м’язи наливаються силою, напружуються, готові кинути тіло вперед, прямісінько на горлянку ворога! Р-розірвати, р-р-розірвати! За мить Ірка знову знялася в повітря.
Короткий, пекучий удар полоснув її поперек морди й жбурнув геть. Відчайдушно завивши від болю, відьма клубком покотилась по підлозі. Вона спробувала встати, але її лапи враз ослабли й роз’їхались у різні боки. Крокуючи м’яко й розмірено — із п’ятки на носок, із п’ятки на носок — чорні черевики підійшли й спинилися прямісінько перед її носом. Насилу підвівши важку голову, Ірка подивилася вгору. Ворог височів над нею, посміхаючись і легко постукуючи по долоні товстим батогом, сплетеним із темряви. А на його долоні… Ірчині очі стали ще більші. Виграючи тим самим тьмяно-червоним світлом, що й очі прибульця, зблискував перстень із рубіном. Крізь куцу собачу пам’ять почали повільно спливати людські спогади.
«Перстень із рубіном… Хазяїн нічок… Той самий, котрий шукав Хортову кров… Хазяїн…»
Прибулець нахилився, пильно вдивляючись у сповнені жаху й болю собачі очі.
— Це ж треба, упізнав! Який розумний собачка! А на вигляд — звичайна тварина, — презирливо сказав він. — Слухайся хазяїна, псино!
І сплетений із пітьми батіг хрест-навхрест хльоснув Ірку по плечах. Вона болісно заскавчала й, зірвавшись із місця, вчепилася в нього зубами. Розлючено загарчавши, Ірка хотіла розірвати прибульця… Але кінець батога розпався на десятки крихітних зміїних голівок. Люто засичавши, змії порозкривали свої отруйні пащеки… Ірка швидко розтиснула зуби й стрибнула назад. Тієї ж миті її осліпило вогнем, аж сльози виступили.
— Тварина, — процідив хазяїн персня. — Тупа. Безмозка.
Так як він посмів! Захлинаючись лютим гарчанням, Ірка кинулась на ворога й одразу ж захрипіла, задихаючись. Батіг зашморгнувся в неї поперек грудей і безжалісно стис, вичавлюючи повітря з її легенів. Ірка заборсалася, намагаючись бодай якось звільнитися. Хазяїн персня рвучко смикнув відьму до себе. Її протягло по підлозі. Упираючись усіма лапами, Ірка спробувала зупинитися. Але ворог уже схопив її за горло й підняв у повітря. Дівча зависло, вишкіривши собачі ікла й відчайдушно дряпаючи руку, що міцно стискала її шию, слабкими людськими нігтями.
Хазяїн персня з розмаху вдарив Ірку мордою об дзеркальні дверцята холодильника. Її широкий чорний ніс тицьнувся в скло, і перед відьмою у всій своїй красі постала вона сама, її людське тіло, що закінчувалось собачою головою. Точнісінько як один із людожерів-песиголовців, що раніше снилися Ірці в жахливих снах.
Вона жалібно заскавчала, а хазяїн персня голосно розреготався злим сміхом:
— Що, не подобається? Звикай, тепер ти залишишся такою назавжди! І будеш ховатися, заб’єшся в якусь щілину, аби люди не бачили твоєї мерзенної подобизни! Тобі вже ніколи не виконати своєї місії! Ніколи! Я посаджу тебе на повідок!
Продовжуючи тримати дівча за горло, він поворухнув батогом, і той обернувся на товсту змію.
Пальці на Ірчиному горлі стиснулися ще міцніше, змушуючи її судорожно хапати повітря роззявленою пащею. Між зубами тицьнулося щось холодне, слизьке, огидне…
Хазяїн персня засунув змію дівчинці до рота й тепер обома руками діловито закручував лускате тіло навколо Ірчиної голови, неначе вудила, монотонно примовляючи:
— Гадюкою поганяю, вужакою загнуздаю…
Дівчина заборсалась, здригнувшись від нудоти й намагаючись виштовхнути змію з рота. Але власник рубінового персня тримав міцно.
Ірка відчувала, як усередині неї закипало щось скажене, шалене, готове одним рухом розірвати ворога на шматки… Але вирватися назовні воно не могло. Крижаний холод змії сковував цей шалений вогонь усередині Ірчиного тіла, змушуючи дівча звиватися в моторошних конвульсіях.
Змія почала важчати. Вона ставала холодною… і твердою, оберталася на камінь, назавжди приковуючи Ірку до її потворної подобизни. Живою залишалася тільки зміїна голова, що сяк-так рухалася, але ось-ось мала скам’яніти й вона.
— Чудовиськом залишаю, навіки…
Закінчити хазяїн персня не встиг. Щось волохате стрибнуло на його пику. Ірці здалося, що з антресолі випала зимова шапка. Але тут шапка випустила пазурі й із розгону встромила їх гостеві просто в пику. Залунав дикий крик. Хазяїн персня відпустив Ірку, обома руками хапаючись за скривавлену фізіономію. Зимова шапка ще раз пройшлася пазурами по супротивнику й елегантно перелетіла на Ірку.